Коли Віталій Мельник отримав повістку, то без вагань приєднався до лав ЗСУ. У листопаді 2024-го боєць з позивним “Мел” зник безвісти на Покровському напрямку.
“Чоловік виріс у селі Давидківці на Хмельниччині. Після дев’ятого класу вступив до ПТУ і вивчився на водія. Останні десять років працював за фахом у комунальному підприємстві з ремонту доріг, — каже дружина воїна Юлія Мельник. — А познайомилися ми випадково. Я добиралася на роботу, зупинилася машина, де сиділо двоє чоловіків, — Віталій і його друг за кермом. Мабуть, це було кохання з першого погляду. Віталій запросив мене на побачення, стали зустрічатися. У 2017-му ми розписались, а через рік народився наш синочок Владислав. Він був дуже турботливий чоловік і гарний батько. Такий, знаєте, справжній тил, той, на кого будь-якої хвилини можна покластися”.
Зі слів співрозмовниці, Віталій не проходив строкової військової служби, але коли восени 2022 року йому прийшла повістка, не ховався.
“Не раз казав, що хоче, аби наша сім’я жила під мирним небом. Близько року чоловік служив водієм у навчальному центрі в Житомирі. Мав позивний “Мел”, скорочено від його прізвища. Також місяць був на навчанні у Великій Британії, — зауважує Юлія Мельник. — Опісля його перевели до 77-ї аеромобільної бригади Десантно-штурмових військ на посаду стрільця. 14 листопада 2024 року чоловік з побратимами приїхали на Покровський напрямок, де ворог активно наступав. Ми молилися і вірили, що кулі його оминуть. Та, на жаль, перше бойове завдання стало для Віталія останнім. 16 листопада біля населеного пункту Єлизаветівка коханий дістав важку травму і потрапив у полон. Ймовірно, вороги не надали йому жодної медичної допомоги, а просто добили. Пів року чоловік вважався безвісти зниклим. Тоді ми ще не знали всіх подробиць, до останку сподівалися, що він живий. Оббивали пороги різноманітних інстанцій. Та 29 травня минулого року мені повідомили, що із тілом, яке у січні в рамках обміну повернули росіяни, є збіг ДНК. Батько чоловіка був на впізнанні, переглядав фото. У той момент всі наші надії розбилися”.
В останню путь 38-річного Віталія Мельника провели у Хмельницькому. Посмертно воїна нагородили орденом “За мужність” ІІІ ступеня. Хоч з часу поховання минуло понад вісім місяців, при кожній згадці про коханого дружина не стримує сліз. “Син, якому тепер сім років, дуже сумує за татом, — каже Юлія. — У свій день народження Владислав поставив тарілочку для батька-янгола. Він вірить, що татко тепер захищає нас із небес”.
