Адже найбільше прагнув, щоб його рідні та близькі жили під мирним небом у вільній Україні.
“З дитинства брат був енергійним і запальним, але мав добре серце й багато друзів, — згадує сестра воїна Олена Бухтіярова. — Після школи вступив до ліцею у Полтаві, де здобув спеціальність електромеханіка. Закінчивши заклад, працював різноробочим, зазвичай вантажником”.
За словами співрозмовниці, хоч строкової служби Богдан свого часу не проходив, але в січні 2023-го вирішив стати на захист країни. Служив розвідником у 38-й окремій бригаді морської піхоти. “Я постійно тримала з ним зв’язок. Хоч як би важко не було, Богдан завжди писав мені: “Все добре, не хвилюйся”, — провадить далі Олена Бухтіярова. — Брат не лише ходив у розвідку, але й допомагав ремонтувати техніку, адже добре у ній розбирався. Та й мав золоті руки”.
На жаль, Богдан Бухтіяров прослужив лише трохи більше, ніж пів року. “28 липня разом із групою він пішов у розвідку в район села Урожайне Волноваського району, що на Донеччині, — розповідає сестра. — У “сірій зоні” воїни натрапили на ворожу міну. Брат отримав несумісні з життям поранення. Того дня загинули й інші хлопці, зокрема й полтавець Дмитро Семка. Вдячна побратимам, які під постійними обстрілами, ризикуючи власним життям, змогли забрати тіло Богдана, щоб ми його достойно поховали. Посмертно брата нагородили орденом “За мужність” ІІІ ступеня й відзнакою “За службу Україні”.
Богданові було лише 27 років. Коли він воював, то часто мріяв, як повернеться після нашої перемоги додому й ми подамося у подорож новими містами й країнами. Тому сьогодні, як кудись їду, обов’язково беру із собою його шеврон. Хочу, аби брат теж “подорожував” разом зі мною”.
