Микола Хомлюк із Бабинців щодня сідає у мікроавтобус і об’їжджає довколишні села, щоб доставити харчі, матеріали й забрати готову продукцію та речі для воїнів. Пенсіонер об’єднав мешканців семи населених пунктів не лише на Вінниччині, а й на Київщині, щоб регулярно допомагати захисникам.
“Я родом із Вінниччини, але 40 років прожив у Одесі. Встановлював мобільні вишки на Донеччині, тому маю там чимало знайомих, — зауважує 62-річний Микола Хомлюк. — Коли почалась велика війна, повернувся до рідного села. Воювати через стан здоров’я не міг, та й не молодий вже, тому взявся волонтерити. Спершу займався виготовленням окопних свічок, тоді розплітав джутові мішки, і з тих мотузок ми плели маскувальні костюми. Своєю машиною розвозив матеріали й продукти у навколишні села. До роботи долучились жителі Київської області, яка межує з районом, де проживаю. Так наша спільнота зросла до десятка сіл і сотень людей. Маємо цілу мережу волонтерських цехів, один із них діє у моєму дворі”.
За словами співрозмовника, нині багато запитів від військових на маскувальні сітки й “кікімори”. Робочі руки — на вагу золота. Тому до процесу долучаються навіть ті, кому за 80 років. Охоче підтримують ініціативу школи, дитячі садки, заклади культури. Небайдужі донатять, допомагають продуктами.
“Везу людям мішковину, нарізану на клапті розміром 25 сантиметрів. А з них уже формуємо ниточки для плетіння. Тоді розрізаємо рулон пікселя на секції. Кілька разів на тиждень люди збираються та плетуть, — каже пан Микола. — Також курирую цехи з виготовлення смаколиків. Жінки печуть коржики на смальці та молоці, з маком, какао та родзинками, які довго не черствіють, готують енергетичні батончики, джерки (м’ясні чипси), засолюють сало. А ще — варять в автоклаві борщі, супи, каші з м’ясом у реторт-пакетах. За день працьовиті руки наших волонтерок випікають до 40 кілограмів печива, його відправляємо на Харківський та Покровський напрямки. Ось назбирали грибів і законсервували, щоб захисники посмакували дарами лісу. На ящиках із гостинцями обов’язково пишемо послання — теплі слова для воїнів. Дякуємо їм за подвиг і просимо берегти себе”.
Микола Хомлюк не приховує — останнім часом здоров’я стало підводити. Пенсіонер уже переніс інфаркт, нині знову в лікарні, бо нестерпно болить спина.
“Та зупинятись нема як. Адже вороги хочуть знищити нашу країну. Три роки тому на фронті безвісти зник мій зять. Але не втрачаємо надії. Віримо, що живий, можливо, у полоні, та що повернеться додому, — додає. — Тепер кожен воїн мені за рідного сина. Брат також боронить Україну, як і багато друзів. Тому треба працювати і наближати перемогу. Іншого в нас нема”.
