“Свого часу я служив в армії. Потім працював охоронцем, будівельником, токарем. Понад 16 років тому внаслідок пережитої вірусної недуги втратив зір. Але це не зламало мене, — розповідає Микола Бойчук. — Попри першу групу інвалідності, повністю адаптований до життя, пересуваюсь містом з тростиною. Займаюсь спортом. Навіть посів перше місце у чемпіонаті Івано-Франківської обласної організації УТОС з армспорту у ваговій категорії понад 90 кілограмів”.
Коли почалася велика війна, пан Микола не захотів сидіти без діла. Каже: воювати його, незрячого, ніхто б не взяв, тому вирішив допомагати ЗСУ в тилу.
Фото з архіву Миколи Бойчука
“Наша спільнота працює з перших днів повномасштабного вторгнення. Організували її працівники культури, потім до нас приєднались всі охочі. Матеріали купуємо власним коштом, допомагають і небайдужі, про кожен донат обов’язково звітуємо, — зауважує Ольга Михайлець, членкиня “Волонтерської Юності”. — У червні 2022 року до нас прийшов пан Микола і запропонував свою допомогу. Пригадую, тоді була неділя, у центрі працювало багато волонтерів, які плели маскувальні накидки-“кікімори”. Тож чоловікові сказали, що наразі робочих рук не потребують. Але через тиждень він знову навідався і відтоді допомагає нам майже щодня. Калушці приносили мішковину, старі речі. Він то все поров, розкроював, тобто готував матеріали для маскувальних накидок, які вкрай потрібні на фронті, особливо снайперам і розвідникам. Накидки плетемо з мішковини, синтетичних ниток та полімерного матеріалу спанбонду. Понад місяць тому Микола Бойчук вирішив спробувати плести їх самотужки. І йому все вдалося. Коли відправляю воїнам наші вироби, обов’язково пишу листа, де зазначаю, що ось цю “кікімору” зробив незрячий волонтер Микола. Захисники захоплюються ним. І ми — теж”.
Один із племінників Миколи Бойчука загинув у бою, тому йому дуже болить війна. “А другий племінник має звання Героя України й нагороджений орденом “Золота Зірка” за те, що літав вертольотом на “Азовсталь” навесні 2022 року, аби врятувати наших воїнів, — провадить далі Ольга Михайлець. — Сам же пан Микола, звісно, не може воювати. Але на відміну від багатьох здорових, він допомагає фронту як може. Це доказ того, що бажання допомогти сильніше за будь-які фізичні обмеження”.
