Іванові Пишуку, який мешкає у волинському селі Кортеліси, що за два кілометри від білоруського кордону, днями виповнилося 86 років.
“Наше село відоме чи не всій Україні, бо тут є меморіал пам’яті загиблим у трагедії, яка сталась 1942 року. Тоді нацисти фактично знищили Кортеліси, живцем спалили майже 3 тисячі людей. Вижили лиш ті, хто сховався у лісі. Не думав ніколи, що на мій вік припаде ще одна війна. Від нашого села до Білорусі — два кілометри. То як почалося повномасштабне вторгнення, було чутно, як звідти заводили ворожу техніку, — розповідає Іван Пишук. — Я трудився з 15 років, працював на заготівлі зерна на Харківщині й Донеччині. Понад три десятки літ був механізатором, трактористом першого класу. Разом із дружиною виховали п’ятеро дітей. Двох синів, які були військовими, поховав. З дружиною у любові і злагоді прожили 58 років. Вже четвертий рік її нема... Маю ще 15 внуків та двоє правнуків. Колись тримав чимале господарство — свиней, худобу, курей, але все віддав дітям. Нині сам хазяйную на хуторі. Минулого року садив 4 сотки картоплі, самотужки город обробляв. Доглядаю за пасікою, зібраний мед даю рідним. 21 рік був головою ради ветеранів, а цьогоріч вже склав повноваження”.
За словами співрозмовника, він дуже любить читати пресу. А свій ранок обов’язково починає із зарядки, щоб бути бадьорим увесь день. До місцевого магазину, який за пів кілометра, дідусь їздить на старенькому “Запорожці”.
“Машина мені подобається, міцна. Якось нею навіть їздив до сина в Черкаси. Часто буваю у районному центрі. Кермую вже не один десяток літ, та за цей час не мав жодного штрафу. Навпаки — за відмінну їзду мене колись нагороджували талонами на пальне, — усміхається пенсіонер. — Тепер машиною вожу мішки з овочами, зерном, гарбузи, дрова. Слава Богу, бачу добре, постійно перевіряю зір”.
Микола Корнелюк, староста Кортеліського старостинського округу, зазначає — Івана Пишука земляки поважають і жартома називають “ходячою енциклопедією”: “Він досі знає, кому з односельчан скільки років, хто де живе, де родина. Дає відповіді на всі питання краще, аніж комп’ютер. І водій він дуже акуратний. Часто просить мене купити бензин, бо заправка аж у Ратному, що за 30 кілометрів. То як не послухати таку добру людину?! А ще дідусь пише вірші, декламує їх. Вміє грати на гармошці й баяні, які самотужки опанував. Але каже, що нині не до веселощів”.
Сам же Іван Пишук мріє, аби якнайскоріше закінчилася ця страшна війна. Щоб знову зіграти на своєму баяні...
