Рік 955-й став роком тріумфу саксонського герцога Оттона I. Він був сином східнофранкського короля Генріха I Птахолова, першого монарха із Саксонської династії Людольфінгів. У серпні 955 року Оттон Ущент розгромив угорські війська у битві під Легфельдом, зупинивши їх просування в Західну Європу. Кульмінація його військових успіхів припала на пізню осінь того ж року.
16 жовтня, у болотистій низовині річки Ракса (біля сучасного міста Мекленбург, Передня Померанія) відбулася ще одна вирішальна битва, яка закріпила владу саксонського правителя на Сході. Це було криваве зіткнення між військами саксів і слов’ян, що визначило долю Східної Європи на десятиліття вперед. Причиною битви стала давня ворожнеча між саксами і слов’янськими племенами — ободритами та лютичами.
Оттон, який успадкував владу в німецькому герцогстві Саксонія та королівську владу 936 року, був не лише вмілим полководцем, а й видатним політичним реформатором. Він прагнув об’єднати всі німецькі племена в єдине королівство, значно розширивши королівські повноваження за рахунок прав аристократії. При цьому Оттон підпорядкував собі Церкву, використовуючи її потужні ресурси та ієрархію для зміцнення королівської влади.
Слов’яни заманили саксів у пастку, заблокували їм шлях до відступу. В саксонському війську почалися голод і хвороби.
Війна з ободритами та їхніми союзниками не була випадковою. Її можна вважати логічним продовженням давньої ворожнечі між саксонськими правителями, які прагнули підкорити східні землі, і слов’янськими племенами — насамперед ободритами та лютичами, які чинили рішучий опір асиміляції та відмовлялися платити данину німцям.
Приводом до кампанії 955 року стала різанина у місті Кокарешем. Скориставшись тим, що основні війська короля Оттона вирушили на війну з угорцями, слов’янські князі Након та його брат Стойгнев підняли повстання. Вони уклали союз із саксонськими графами Віхманом Молодшим та Екбертом Однооким, які були незадоволені політикою Оттона. Слов’янська дружина вторглася на територію Саксонії й напала на Кокарешем. Розуміючи, що сили нерівні, містяни спробували будь-що порозумітися зі слов’янами. Врешті сторони уклали мирну угоду з умовою, що мешканці Кокарешема мали зі своїми дружинами та дітьми беззбройними піднятися на міську стіну, залишивши посеред міста рабів і майно, котрі б дісталися нападникам. Але через сварку, що виникла між сторонами, зав’язалася битва, в якій загинули всі дорослі сакси чоловічої статі, а жінки, діти та майно, за свідченням хроніста Відукінда Корвейського, стали здобиччю слов’ян.
“Прибуття Оттона I з королевою Едит і придворними в Магдебург у вересні 937 року”. Художник Гуго Фогель (1898 рік).
Не випадково, розгромивши угорців під Легфельдом 10 серпня 955 року, Оттон I перевів свою увагу на східні землі. Він прагнув помститися ободритам за своїх підданців. Король оголосив Віхмана та Екберта ворогами держави і прагнув відплати за різанину в Кокареші. Після цього слов’яни вступили в переговори з Оттоном I. Слов’янські переговірники з’явилися перед ним і запропонували сплатити данину, як завжди. Однак при цьому наполягали на тому, що свої землі контролюватимуть самостійно, без німецької допомоги. Це була єдина умова, на якій вони погоджувалися укласти мир.
Оттон відповів, що не погодиться на такий мирний договір, доки ободрити та їхні союзники не змінять своєї поведінки. Це означало не лише сплату данини, а й вияв безумовної покори саксонському правителеві, до чого князі ободритів та лютичів були не готові. Після того як його пропозицію було відхилено, Оттон I на чолі армії, що складалася переважно з військ його сина Людольфа, маркграфа Геро та богемського правителя Болеслава I, вторгся на слов’янську територію, “спустошуючи і палячи все на своєму шляху”. Слов’яни, прагнучи уникнути прямої битви з грізною саксонською кіннотою, вирішили сховатися у важкодоступній, лісовій та болотистій місцевості, сподіваючись на виснаження ворога.
Армія Оттона I, що налічувала близько 7000 саксонських кавалеристів та 1000 фризьких піхотинців, підсилена військами з Богемії, просувалася вглиб території ободритів. Проте біля річки Ракса вона потрапила у пастку, яку влаштував князь Стойгнев. Слов’янські сили, що складалися з 8000 піхотинців та 1000 кіннотників, зайняли позиції на східному березі річки.
Надзвичайно поганий стан берегів унеможливлював пряму переправу важкої саксонської кінноти. Ба більше, слов’яни заблокували шлях до відступу, заваливши дорогу грубими стовбурами, що перетворило табір Оттона на обложену фортецю. У саксонському війську почали поширюватися голод і хвороби.
У цій загрозливій ситуації Оттон I спробував піти на переговори. Маркграф Геро, який командував частиною військ, був відправлений до Стойгнева з пропозицією дружнього союзу в обмін на публічну покору Оттону та визнання його верховенства. Слов’янські переговірники, хоча й пропонували сплатити данину, рішуче відхилили вимогу покори, наполягаючи на збереженні самостійного контролю над своїми землями.
Літописи яскраво описують страшну долю полонених слов’янських вождів та їхніх воїнів.
Відмова Стойгнева змусила Оттона діяти рішуче та хитро. Король наказав своїм військам імітувати підготовку до переправи або обманний напад у місці блокування, щоб відвернути увагу слов’ян.
Тим часом маркграф Геро із союзним слов’янам племенем руянів просунувся приблизно на півтора кілометра вниз за течією. Руяни, які, ймовірно, добре знали місцевість, знайшли неглибокий пункт переправи. Вночі воїни Геро збудували три мости, перейшли на другий бік річки, зайнявши вигідну позицію на східному березі Ракси. Тим часом ободрити з лютичами були змушені здійснити довгий і важкий марш пішки через болотисту місцевість, тож на поле битви вони прибули виснаженими і небоєздатними.
Битва біля Ракси виявилася нещасливою для слов’ян і призвела до їхнього цілковитого фіаско. Ободрити та їхні союзники не змогли встояти під потужним натиском саксонської кінноти та були розгромлені, а їхні ряди розсіяні. Наслідки битви були жахливими для суперників Оттона І. Військові втрати слов’ян сягнули 4500 убитими та 2000 пораненими, тоді як сакси втратили близько 1100 осіб убитими і 2000 пораненими.
Літописи яскраво описують страшну долю полонених слов’янських вождів та їхніх воїнів. Князь Стойгнев був схоплений під час втечі, після чого, за наказом Оттона, його обезголовив саксонський лицар на ім’я Госед, якого за це щедро винагородили. Наступного дня голову Стойгнева виставили на кілку на полі бою. Згодом біля цього місця німці стяли голову ще 700 полоненим слов’янам, що було актом не лише помсти, але й демонстративного залякування. Одному з полководців Стойгнева, ім’я якого в літописах не згадується, викололи очі та відрізали язика, після чого залишили вмирати серед убитих. Водночас бунтівні саксонські графи Віхман та Екберт зуміли втекти до країни франків.
Політичний наслідок битви біля Ракси був однозначний: ободрити та їхні союзники мусили підкоритися Оттону I та платити йому данину, що на три десятиліття відклало їхнє нове велике повстання. Перемога на Раксі забезпечила Оттону I 30 років миру на східних кордонах його держави, що дало йому змогу зосередитися на Італії та здобутті імперського титулу, що фактично започаткувало Священну Римську імперію.
Перемога над угорцями та слов’янами, які в той час ще сповідували поганську релігію, створила Оттону I репутацію захисника християнського світу та дала титул імператора. До 961 року він завоював Італійське королівство, і, наслідуючи приклад Карла Великого, був урочисто коронований імператором Священної Римської імперії папою Іваном XII. Сталося це у 962 році, коли Оттону сповнилося 50 літ.
Іван ГАВРИШ
