Українці в роки Другої світової війни були залучені майже на усіх фронтах. Одна із маловідомих подій — серія чотирьох битв за італійський пагорб Монте-Кассіно, яка відбулася з січня по травень 1944 року. Нині поруч із бенедиктинським монастирем — декілька цвинтарів, де на польському спочивають й українці, але на їхнє походження вказують лише типово наші прізвища і де-не-де написи “православний”. Варто відновити справедливість і дізнатися більше про ці події.
Абатство й військові укріплення
Монте-Кассіно — це скелястий пагорб, на якому в часи Стародавнього Риму розміщувався храм Аполлона. За легендою, приблизно в 530 році святий Бенедикт розбив статую бога й знищив язичницький вівтар, заснувавши на руїнах монастир новоствореного ордену бенедиктинців. Отож абатство Монтекассіно — один із найстаріших і найбільших монастирів Європи.
Наприкінці 1943 року гора стала центральним пунктом німецької укріпленої “Лінії Густава”, що захищала підступи до Рима, розташованого 120 км на північ. Бо, як відомо, Італія, очолювана фашистським диктатором Беніто Муссоліні, в Другій світовій війні воювала на боці Німеччини. 15 лютого абатство атакували 229 американських літаків, які скинули 1400 тонн бомб на ймовірні німецькі позиції, яких насправді на території монастиря не було, як і тисяч цінних артефактів (800 документів папства, понад 80 тисяч книжок, робіт Цицерона, Горація, Вергілія і Сенеки, картин Тіціана, Тінторетто і Леонардо да Вінчі), які німці восени 1943 року вивезли до Ватикану та замку Сант-Анджело.
Із січня по травень у боях за пагорб брали участь вояки різних національностей: американці, французи, британці, новозеландці, канадійці, індуси, південноафриканці, непальці, поляки, українці... А найдивнішим серед них був ведмідь Войтек, якого підібрали в Ірані солдати 22-ї артилерійської батареї боєпостачання 2-го Польського корпусу армії Адлера. Ведмедя навчили підносити артилерійські снаряди під час бою. І його сила була дуже доречною! Войтека навіть офіційно “поставили на забезпечення”, щоб отримувати для нього продукти.
Аж 18 травня 1944 року пагорб союзні війська взяли штурмом, відкривши шлях на Рим, який визволили 4 червня. Найбільше у боях за Монте-Кассіно відзначився Другий корпус польської армії генерала Владислава Андерса. Тоді й народилися слова пісні: “Від польської крові маки на Монте-Кассіно червоніють ще більше”, але пролилося там не менше крові українців. Як же наші земляки там опинилися?
Під проводом Андерса
У вересні 1939 року на підставі пакту Молотова — Ріббентропа до Західної України, яка була колишньою польською територією, вступили радянські війська, розпочавши масові репресії проти польських військових полонених, серед яких було багато українців. Їх відправляли у табори до Сибіру, як і місцевих жителів, неугодних новій владі.
Після німецького нападу на СРСР радянські дипломати домовилися з польським урядом в еміграції про створення у 1941 — 1942 роках польської армії для спільної з червоноармійцями та союзними військами протидії Вермахту. До її лав набирали амністованих військовополонених та виселених у Сибір жителів Західної України. Командиром призначили генерала Владислава Андерса. Для нас він цікавий ще й тим, що його другою дружиною була співачка Ірена Яросевич, дочка греко- католицького священника, яка опісля виступала під псевдо Рената Богданська.
До підрозділу зголосилися багато українців, білорусів та євреїв. За деякими даними, українців було приблизно п’ять тисяч. “Правда, не можна сказати, щоб дуже хотіли українці воювати, — пише історик Зиновій Книш у книзі “За чужу справу”. — Пішли вони в польську армію не з доброї волі, а щоб вирватися з совєтського “раю”. Не мали перед собою ніякої мети, ніякої надії. Від поляків зазнали лише наругу над своїми національними почуваннями, насмішки й глузування. Хотів чи не хотів битися українець, воєнний танець пірвав його у свій вир і для нього не було іншого виходу, як йти туди, куди гнала його воєнна доля”.
Через три місяці Державний комітет оборони прийняв постанову, яка обмежувала чисельність армії, а ще забороняла набір представників інших національностей, крім польської. Відтоді українці в армії Андерса приховували своє походження.
Москва домовилася з польським урядом в еміграції про створення польської армії під командуванням генерала Андерса.
Для першого завдання андерсівців відправили на Близький Схід для захисту нафтових родовищ — спочатку до Ірану, а потім до Іраку. Там і відбувся перший таємний з’їзд українців. Ризикуючи власною безпекою, понад триста патріотів обговорили та ухвалили декілька рішень: відмовитися від сполонізованих імен та прізвищ, зафіксувати свою належність до української національності, у разі передислокації військ використати будь-яку нагоду для втечі та повідомити про себе іншим українцям у світі.
Польське кладовище, де поховані українці.
Після Іраку армію Андерса передислокували до Палестини. Тут понад 200 українських військовослужбовців, для конспірації попередньо взявши відпустки, поїхали до Тель-Авіва, де в готелі “Атлантік” вирішили звернутися до західних союзників з ініціативою про утворення власного національного військового формування. Проте англійський офіцер не підтримав їх, нагадавши, що українці — громадяни Польської держави, з якою британці не зацікавлені псувати відносини.
Крім того, українські військові писали листи до командування з проханням надати їм православного священника. Це звернення задовольнили, скерувавши групу з п’яти капеланів, а згодом надрукували молитовник українською мовою.
На початку 1944 року армію генерала Андерса скерували на Апеннінський півострів, де вона до червня у складі союзних військ брала участь у масштабному протистоянні під Монте-Кассіно. Після Другої світової війни армія певний час дислокувалася на території Італії. Коли ж комуністичне майбутнє Польщі було остаточно визначене, військові емігрували на Захід, зокрема у Велику Британію, серед них і багато українців. Ті ж наші земляки, які повірили обіцянкам про солодке життя у СРСР і повернулися додому, були невдовзі засуджені й депортовані до Сибіру, звідки й починали свій бойовий шлях. Професор Нестор Мизак у виданні “Українська кров під Монте-Кассіно” називає українців у складі армії генерала Владислава Андерса “троянцями Другої світової війни”.
Рівненський дослідник Тарас Пилипович у праці “Під чужими мундирами — українські серця”, дані якої базуються на основі українських, російських, польських, англійських архівів, пише про те, що найбільших втрат у штурмі Монте-Кассіно зазнали піхотні батальйони, які складали переважно українці та білоруси.
Долина смерті
Союзні війська у боях за Монте-Кассіно загалом втратили від 50 до 55 тисяч солдатів та офіцерів (загиблими, пораненими й зниклими безвісти), гітлерівці — приблизно 20 тисяч, ще загинуло приблизно дві тисячі цивільних осіб.
Для вшанування їх пам’яті поблизу пагорба споруджено декілька цвинтарів. На військовому кладовищі країн Співдружності націй покояться полеглі в боях британські, новозеландські, канадські, індійські, південноафриканські й гуркхські солдати. Французьке та італійське кладовища розташовані в долині річки Лірі, американське — в Анціо, німецьке — за 3 км на північ від Кассіно, в долині річки Рапідо.
Найдивнішим воїном був ведмідь Войтек, якого навчили підносити артилерійські снаряди під час бою.
Рішення про створення польського кладовища генерал Владислав Андерс прийняв ще 18 травня 1944 року під час боїв. Сам некрополь був споруджений між 1944-м і 1945 роком у так званій Долині смерті, між одним із довколишніх пагорбів і руїнами монастиря. Цвинтар урочисто відкрили 1 вересня 1945 року, згідно із записами, на кладовищі поховано 1048 солдатів, більшість з яких загинули протягом двох ключових днів боїв: 12 травня (334 загиблих) і 17 травня (254 загиблих). Більшість полеглих були піхотинцями, але тут також поховані артилеристи, сапери й танкісти.
Посольство України в Італії проводило пошукові роботи щодо встановлення загиблих українців біля Монте-Кассіно, виявивши 103 особи, які походять із земель, що належали Україні. Серед них українець Михайло Паньковець родом із Погорілок біля Сарн на Волині, який захопив перші три бункери й загинув, атакуючи четвертий. На його могилі напис польською “Міхал Паньковєц” і нема напису, що це син України.
Генерал Владислав Андерс помер у Лондоні 12 травня 1970 року у віці 77 років, у день 50-річчя своєї дружини, згідно з останньою волею його поховали серед його ж солдатів на польському військовому цвинтарі біля Монте-Кассіно. Через 40 років, у 2010-му, в могилу до нього приєдналася Ірена, яка прожила 93 роки.
Монастир на пагорбі Монте-Кассіно був відбудований у первісному вигляді у 1948 — 1956 роках коштом італійського бюджету та освячений у 1964-му. Врятовані від знищення твори мистецтва й рукописи повернули на свої місця. Сьогодні монастир на Монте-Кассіно — символ відновлення справедливості та миру, за який віддали життя в далекій Італії й українці.
