Його пісні виконували Софія Ротару, Назарій Яремчук, Оксана Білозір (найвідоміша річ — “Україночка”), Іво Бобул та інші зірки. Крім того, він автор першої української рок-опери “Біла ворона”, написаної з Юрієм Рибчинським. Цими днями Геннадій Татарченко відсвяткував ювілей.
— Колись мені здавалося, що ця подія — 75-ліття — буде дуже, дуже й дуже нескоро, — каже уславлений композитор. — Проте не встиг озирнутися, як вона мене наздогнала. Втім, я не жалкую, а навпаки — “кайфую”. І коли щодня дивлюся у дзеркало, ловлю себе на думці, що маю досить непоганий вигляд. Такий собі підстаркуватий плейбой. (Сміється). Мені гріх скаржитися: руки працюють, ноги працюють, голова працює і слава Богу!
— Цьогоріч, здається, ще одна цікава дата: виповнюється 35 років “Білій вороні”?
— Так. Ми працювали над нею з Юрієм Рибчинським доволі довго. Протягом двох років. Вийшов знаковий твір, який і сьогодні не втратив актуальності. “Біла ворона” йде у кількох містах, зокрема, в столиці — у театрі оперети. Цю постановку здійснив режисер Максим Голенко, який уже тричі ставив її на різних сценах, щоразу освіжаючи та осучаснюючи нашу рок-оперу... Єдине, що залишається незмінним — тема свободи.
— Свого часу ви співпрацювали з легендарним Назарієм Яремчуком. Скільки ваших пісень було у його репертуарі?
— Дев’ять. Це ті, що були записані та мали більший чи менший резонанс. Я звернув увагу на Назарія ще коли він був у Левка Дутковського в “Смерічці”. Не можна було не відзначити якість його голосу й ту легкість, з якою він співав. Дивлячись по телевізору один із виступів, я подумав: “Мені здається, ми колись обов’язково зустрінемося”. Так потім і сталося. Причому ні я за ним не бігав, ні він за мною. Нас познайомив поет Вадим Крищенко й ми стали спілкуватися, у результаті чого на світ з’явились ті пісні.
— А нині, пишучи для нових співаків чи співачок, ви вдаєтесь до штучного інтелекту?
— Загалом я не проти ШІ й за потреби можу його використовувати. Проте, так би мовити, не на повну котушку, а відсотків на 10 — 15, і то, якщо в цьому є сенс. Якщо ж немає, то навіщо? Волію за краще вдаватися до тих засобів, що мені добре знайомі та звичні. До речі, західні зірки віддають перевагу не цифровій апаратурі, а аналоговій. І виступають з живими інструментами. До прикладу, Боб Ділан грає на гітарі, якій років сорок. (Усміхається).
— У вас же також їх ціла колекція. Якщо не секрет, скільки штук?
— Дванадцять. Як акустичні, так і електрогітари. Різних фірм та країн. Найулюбленіша — Rickenbacker. (На такій же грали Джордж Гаррісон і Джон Леннон). Вона дуже красива — така червоненька — й дуже гарно звучить. Просто клас! Ти можеш запитати: “А що, ви не можете собі дозволити купити не дванадцять гітар, а п’ятдесят?” Ні, не можу. Я ж не Ерік Клептон або ще там хтось. (Усміхається). Проте маю ще два банджо, бо захоплююся музикою кантрі.
— Ви живете за містом?
— Ні, в Києві — біля “Жулян”, що в Солом’янському районі столиці. На щастя, біля нашого будинку “прильотів” не було. Хоча по аеропорту дуже сильно “шкварили”. (Зітхає). Нині ж — усе нормально. Принаймні поки що. Дай Боже, щоб так було й надалі... Попри все, я намагаюсь зберегти той оптимізм, що був до війни, та не піддаватися впливу негативних емоцій.
— Ким стали ваші сини? Мабуть, теж подались у творчість...
— Молодший (від шлюбу з Астраєю) працює на студії. Ні, не звукооператором. Кирило дублює англомовні фільми, що виходять в український прокат. Каже, що йому це дуже подобається. А ось старший син — юрист. У нас з ним якось не склалося, тому що... Я тоді багато гастролював, дружина залишалась сама вдома. Такі дуже банальні речі й призводять потім до, так би мовити, краху сімейних стосунків.
— А в якому статусі ви зустріли 75-ліття?
— У мене тепер цивільний шлюб. Вона — співачка, що виступає під псевдонімом Miss Anna Konda. Втілює і свої проєкти, і мої. Нині — солістка київського цирку. Нещодавно колектив повернувся з гастролей у Франції, де був майже два місяці та проїхав усю країну. Я ж чекав її вдома. (Усміхається). Яка в нас різниця у віці? Кохана має вигляд двадцятип’ятирічної, а насправді їй на десятку більше — тридцять п’ять. Я не претендую на те, щоб побити рекорд Міка Джаггера. (Сміється).
Розумієш, я відчуваю потребу в спілкуванні з талановитою молоддю. Деяким моїм друзям взагалі по двадцять років. Причому я не тільки ділюся з ними власним досвідом, а й сам дуже багато чого вчуся та прислухаюся до їхніх думок. Бо це люди, що добре підковані, чимало читають (не тільки через інтернет) і розуміються на музиці та мистецтві... Знаєш, коли до мене прийшла популярність і з’явилась певна стабільність, я став почуватись щасливим та зрозумів — у творчих людей немає віку!
