Її давній хіт — “Літо-літо я поїду на край світу” — несподівано завірусився у соціальних мережах. Тепер під цю пісню шаленіє нове покоління. На радість Наталки Карпи, яка 14 серпня святкуватиме ювілей. Зірці виповнюється 45 років, чого вона й не приховує...
— Наталко, будете якось відзначати цю дату?
— Зазвичай я не дуже люблю святкувати свій день народження. В останні роки просто кудись їхала й вимикала телефон. Для того, щоб провести цей час у колі рідних та найближчих. Думала вчинити так і цьогоріч, але потім виникла ідея зібрати своїх друзів та провести благодійний вечір на підтримку ЗСУ. Хочемо купити для хлопців наземний роботизований комплекс. Сподіваюсь, це нам вдасться!
— Скажіть, що ви збагнули у 45 років, чого не розуміли в 35 і тим більше в 25?
— Якщо говорити про якесь внутрішнє переосмислення, то я дуже боялася сорокаліття. Точніше — чекала його. Мені здавалося, що тоді все має кардинально змінитися. Проте це відбулося дещо пізніше — у 42. Ви не повірите: ніби тумблер переключився і всередині щось цокнуло. Я стала трохи інакше усвідомлювати реальність. Зрозуміла, що я вже не та 18-річна дівчина (усміхається), яка всюди гасає і багато що може списати на молодість і необізнаність. Тобто я подорослішала й стала зрілішою... А нещодавно зловила себе на думці: ми живемо в такий час, що не відомо, що нас чекає завтра чи післязавтра. Тому треба не боятися дозволяти собі бути щасливими. Навіть якщо це лічені години чи хвилини.
— На жаль, літо добігає кінця. Ви кудись встигли з’їздити на відпочинок? Туди, де немає повітряних тривог...
— Так. Я була у Греції (мала там приватний концерт) і в Болгарії. Разом із донькою відвідала табір, де відпочивали дітки з України. Мене запросили як зіркового гостя: проводити вечори, співати, комунікувати. Також взяла там участь у фестивалі... Можна сказати, що цьогоріч трошки побувала на морі. (Усміхається). А наприкінці серпня чоловікові, який нині на передовій, мають дати відпустку, тож плануємо кудись поїхати. Можливо, в гори, а можливо, кудись іще. Зрештою, боюсь загадувати щось наперед.
— А ви часто тепер бачитеся?
— Він приїжджає у кращому випадку раз на пів року. Єдине — іноді буває у Києві у службових справах, тож ми можемо там побачитися. Правда, крайнього разу зустріч зірвалася, оскільки трапилась якась НП і його не відпустили. Втім, узимку чоловік місяць провів у Львові. Так сталося, що зламав тоді ногу. Я поїхала в Харків, щоб забрати його після операції. Ми жартували: у голові — титанова пластина, в животі — сітка, що тримає грижі, й у нозі тепер — купа шурупів. (Усміхається). Донечка не могла повірити, що тато приїхав так надовго. Якщо чесно, мене трохи тригерить той факт, що дитина бачить тата в основному онлайн.
— Злата, здається, має піти незабаром у перший клас?
— Так. Соромно признатися, але я ще не зібрала її рюкзачок. (Усміхається). Донечка цьогоріч уже відвідувала нулівку. Вчилася писати, читати, рахувати. Не можу сказати, що вона робить усе добре, але головне, що робить. До слова, коли ми їдемо кудись у машині, то вивчаємо вірші наших класиків. Злата знає вже “Стояла я і слухала весну” Лесі Українки та “Садок вишневий коло хати” Тараса Шевченка. А ще — “Батько наш Бандера”. Таке, знаєте, суто галицьке чи західноукраїнське виховання. Ну це я жартую. (Сміється).
— Скажіть, ви ніколи не захоплювались малюванням? Кажуть, це непоганий антистрес...
— Ні. Проте я дуже люблю вибійку. Стала займатися нею, коли почалася повномасштабка. Це можна порівняти зі своєрідною медитацією, оскільки процес досить захопливий. Три-чотири години можуть злетіти непомітно. Одного разу я ледь не спізнилась за дитиною у садочок. (Усміхається). Зробила декілька речей для Злати, а також сценічний костюм для себе. Купила навіть набір вибойок, фарби, розчинники і т. д. У вільний час експериментую з орнаментами, кольорами, тканинами. Це класна штука!
— Наталко, чи є якийсь подарунок, про який ви завжди мріяли, але наразі це не здійснилося?
— Хтось хоче новенький “Мерседес”, хтось полетіти на Мальдіви, а мені потрібна бойківська скриня. (Сміється). Моя покійна бабуся мала таку й зберігала там посаг. Вишиванки, хустки, покривала... Я теж мрію про щось подібне. Поскладаю туди свої вибійки, намиста (маю цілу колекцію), сукні. Ой, це — мій пунктик! Звичайно, та річ досить дорога й нині є важливіші потреби, тому я залишу свою мрію до кращих часів. Коли ж друзі запитують напередодні 45-ліття, що хочу отримати на день народження, відверто кажу — “робота”, тобто НРК. А скриня може й зачекати. (Усміхається).
