З майбутнім чоловіком, Андрієм, вона познайомилася понад 30 років тому на танцях у сільському клубі. Через два роки молодята побралися. Рівно за дев’ять місяців після весілля народилася донечка Оля, а згодом один за одним — шестеро синів. Родина Гаврилюків жила звичайним життям, виховувала дітей, аж доки у 2018 році не сталася велика біда.
“Увечері 17-літній син прийшов із підробітку на будівництві, покупався, сказав, що болить спина, і ліг спати, — згадує 52-річна Катерина. — А зранку молодший син розбудив мене: “Мамо, йди до Олексія, він цілу ніч плаче”. Я прибігла, а він уже не міг ходити. Казав, що болить усе тіло”.
Упродовж трьох тижнів батьки возили сина по лікарях, але ніхто не міг поставити діагноз. “Ми носили його на плечах. Обстежували на поліомієліт, туберкульоз, здавали безліч аналізів. Лікарі лише розводили руками, — мовить жінка. — Казали, що син ходити вже не зможе... У неділю я прийшла до церкви, дуже плакала й молилася. Тоді сказала: “Господи, я зроблю все, аби тільки моя дитина не сіла в інвалідний візок”.
Зрештою лікарі виявили запалення тазостегнових суглобів. Після лікування (зокрема й народними засобами) та реабілітації Олексій ще пів року пересувався на милицях, але потім таки став на ноги. “Він у нас спортивний, займався воркаутом, робив сальто. Слава Богу, сьогодні здоровий, одружився, працює архітектором. Навіть здобув третє місце на всеукраїнському конкурсі з графіки”, — з гордістю каже мати.
За словами співрозмовниці, однієї ночі їй наснилися дві маленькі дівчинки. “Я вела їх за руки Карпатами. А через тиждень приснився ще один сон — ніби половина нашої великої кімнати заставлена дитячим взуттям різного розміру. Тоді згадала про свою обіцянку, яку дала Богові. Олексій уже ходив, а я ж і досі не дотримала слова. Тож пішла у службу у справах дітей”, — згадує Катерина.
Подружжя планувало взяти під опіку двох дівчаток. Та у службі сказали: “Є дві сестрички, але з ними ще двоє братиків”. “Ми не могли їх розлучити, тож без вагань забрали всіх чотирьох, — усміхається буковинка. — А навесні 2019-го в нас з’явилися 8-річний Гриць, 7-літня Андріана, 5-річний Сашко й дворічна Яна. Діти були дуже занедбані. Не вміли навіть самі купатися, їли руками, ховали хліб...”
Минуло два з половиною роки. Якось Катерині знову наснився сон. “Маленька білява дівчинка простягала до мене ручки з-за грат і просила забрати її. За кілька тижнів зателефонували зі служби у справах дітей і повідомили: “Є четверо хороших діток — від півтора до п’яти років”, — продовжує співрозмовниця. — Нам запропонували взяти хоча б двох. Я порадилася з родиною. Дорослі діти сказали: “Мамо, або бери всіх, або не розлучай їх”. Так у подружжя з’явилося ще четверо дітей. Саме тоді Гаврилюки створили дитячий будинок сімейного типу (ДБСТ). Сьогодні вони виховують сімох рідних і вісьмох прийомних діток. Найстаршій доньці — 32 роки, наймолодшому — сім.
Одинадцятеро дітей ще живуть із батьками. Нагодувати таку велику родину щодня — непросте завдання. “Борщ варю у 15-літровій каструлі. Цього вистачає приблизно на два рази. На один обід іде півтора кілограма макаронів або кілограм гречки. Якщо печу налисники, то використовую три літри молока і смажу їх майже дві години. А коли купуємо кавуни, то одразу беремо 200 — 300 кілограмів, щоб усім вистачило, — мовить Катерина. — Кожен має свої обов’язки. Хтось прибирає, хтось допомагає на кухні. Старші доглядають худобу, всі разом працюємо на городі. Змалечку вчимо дітей самостійності. Бо рано чи пізно кожен піде у доросле життя. Та головне правило у нашій сім’ї — не брехати і не красти”.
Попри щоденні клопоти, Гаврилюки завжди знаходять час для спільного відпочинку. Найчастіше їздять у Карпати або до річки Сирет. “Коли вперше повезли дітей до Манявського водоспаду, вони дуже боялися. Думали, що веземо їх кудись далеко й залишимо там. Лише коли повернулися додому, зрозуміли, що ми просто поїхали всією сім’єю відпочити, — згадує 54-річний Андрій Гаврилюк. — Відтоді такі поїздки стали нашою доброю традицією. А щонеділі всією родиною ходимо до церкви”.
Мріє подружжя Гаврилюків про прості речі. “Щоб усі діти були щасливими, самодостатніми та дружніми між собою. І рідні, і прийомні. Бо тепер вони всі наші, — наголошує пані Катерина. — А ще чекаємо повернення сина Юрія з полону. Він став на захист країни 7 березня 2022 року, служив у 107-й бригаді тероборони. 9 січня 2023-го зник безвісти. Згодом ми знайшли хлопця, який сидів із ним в одній колонії на Луганщині. Той розповів, що у вересні 2024 року Юра був живий. Відтоді жодної звістки про нього немає. Але ми молимося й віримо, що він обов’язково повернеться додому”.
