Мінкультури внесло цю технологію виготовлення декоративних виробів з глини до Національного переліку нематеріальної культурної спадщини. Коріння унікальної мистецької традиції сягає XV століття.
“Зазвичай у техніці сокальської кераміки виготовляли тарілки, кахлі, баньки, дзбани, куманці, свічники, ємності для олії чи води. А вирізняється вона своїм колоритом, мотивами декору, стилістикою: широкими, лаконічними мазками зеленого, жовтого й брунатного кольорів на білому тлі, — розповідає Андрій Процик, начальник відділу культури Шептицької міської ради, що на Львівщині. — Зелений колір символізує молодість, родючість, весну. Жовтий — сонце, добробут, а брунатний (коричневий) — землю, зв’язок з предками. Також на виробах присутні зображення птахів, гілок, пишних квітів, соняшників. Здавна вони символізували достаток, зв’язок людини з природою”.
Як відомо, завдяки природним властивостям глини посуд з неї тривалий час зберігає температуру їжі. Тож господині цінували сокальські керамічні дзбаники (глечики) і баньки не лише за красу, а й за практичність.
За словами співрозмовника, технологія виготовлення сокальської кераміки — багатоступенева й копітка. Глину зазвичай добували з місцевих родовищ. “Вона пластична, тому з нею легко було працювати. У сирому стані глина мала жовтуватий або світло-сірий колір. А вже після випалу ставала світло-жовтою чи кремовою, — пояснює Андрій Процик. — Кожен виріб формувався на гончарному крузі вручну. Коли підсихав, поверхню покривали ангобом — тонким шаром розведеної у воді білої глини. Після випалювання виробу при температурі 600 — 800 градусів його декорували й обробляли з додаванням окису заліза, окису міді. Далі — ще один випал. Наприкінці кераміка покривалась прозорою поливою і знову випалювалась у печі. Зауважу, що такий посуд досі активно використовується у побуті — для приготування страв, зберігання молочних продуктів, води, зерна, меду. Наразі в місті немає окремого музею сокальської кераміки, але є задум його організувати”.
