Чесний, впевнений, добрий, життєрадісний. Такими теплими словами згадують молодого воїна рідні, знайомі й побратими.
“Андрій народився у Почаєві, але в два роки потрапив у “Дім малюка” в Тернополі, оскільки наших біологічних маму й тата позбавили батьківських прав, — розповідає рідна сестра бійця Тетяна Соколовська. — Пізніше братика перевели у Бережанський інтернат, де вже перебувала я. На той час проводили акцію “Візьми дитину на свято в родину”. Так ми з ним знайшли свою сім’ю у Тернополі. Дякуємо нашій мамі Любові Резнер за велику любов, турботу й тепло, які нам дарувала! І за терплячість, адже Андрійко завжди був непосидючий. Але разом з тим — дуже добрий і веселий, мав багато друзів. Брат любив активний відпочинок — ходив на лижах, грав у великий теніс, флорбол, футбол. Закінчивши Коропецький ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою, вступив до Академії сухопутних військ у Львові.
Після завершення навчання Андрій потрапив за розподілом у 63-тю окрему механізовану бригаду, став спершу командиром взводу, а через місяць — командиром 3-ї роти 105-го батальйону. Отримав позивний “Ударнік”. Коли він тільки-но прийшов у бригаду, то запропонував провести змагання з армреслінгу. Сказав тоді: “Я вже не спортсмен, але — ударнік”. Наступного дня брата викликав командир і заявив: “Змагань не буде, але твій позивний — “Ударнік”. Отака історія. Знаєте, Андрієм не можна було не захоплюватись. Після його загибелі здається, що з мого серця вирвали шмат і ця рана весь час кровоточить”.
З перших днів повномасштабного вторгнення Андрій Кухаревич брав активну участь у бойових діях. Спершу — під Києвом, потім — на сході. “Про бої нам не розповідав, щоб не переживали, — каже Тетяна Соколовська. — Але від побратимів знаємо, що він дуже беріг свій особовий склад, своїх хлопців. За це його любили й поважали. У травні цього року після однієї зі складних бойових операцій на Донеччині кандидатуру Андрія подали на орден “За мужність” ІІI ступеня. Але цієї нагороди він, на жаль, так і не дочекався. 24 серпня її вручили мамі”.
Тривалий час відважний захисник воював на Лиманському напрямку. Коли мама бачила звідти якісь недобрі новини, Андрій заспокоював: “Не слухай, то неправдива інформація. Вони наступають, а ми їх знищуємо”.
“Життя брата обірвалось 7 серпня поблизу населеного пункту Торське. В машину, де він перебував, влучив оптоволоконний дрон, — із сумом зауважує сестра воїна. — Андрій отримав важке поранення, побратими відчайдушно намагались евакуювати його, попри шквальні обстріли. Їм це вдалося. Проте від отриманих поранень брат помер. Спершу про трагічну звістку сповістили мамі, а вона вже мені. Я одразу прилетіла з Канади, де мешкаю. Поховали ми Андрія на Микулинецькому кладовищі”.
Рідні зареєстрували петицію з проханням удостоїти 22-річного воїна звання Герой України.
Петиція про присвоєння звання Героя України (посмертно) Кухаревичу Андрієві Олексійовичу
