Василеві Мосорко з прикарпатського села Нижнів було лише 22 роки. Про що мріють юнаки такого віку? Звісно ж, про успішну кар’єру, одруження, дітей... Мабуть, і життя Василя склалося б геть по-іншому, якби в усі мрії й плани не втрутилася страшна війна.
“Василь був старшим у родині, допомагав батькам доглядати менших братика й сестричку, яких дуже любив. І вони любили його. У школі син любив математику та футбол, — розповідає мама воїна Оксана Мосорко. — А ще — ходив до церкви, прислуговував вівтарником”.
Василь Палюга, настоятель місцевого храму УГКЦ, досі пам’ятає першу зустріч із тоді ще малим парафіянином.
“Коли років десять тому я прийшов служити в церкву Нижнева, мене зустріли хлопці, які там прислуговували. І серед них був щирий, добрий і усміхнений Василько, — згадує священник. — Він був дуже старанним прислужником. Найкраще знав храм, пам’ятав, коли треба подзвонити в дзвони, а на Богослужінні — подати кадило чи вийти зі свічечкою. Якщо наш паламар не міг прийти на відправу з якоїсь причини, ніхто в церкві не хвилювався, бо всі знали — з обов’язками паламаря справиться й Василько. Ми його так і називали — “наш церковний хлопчик”. Я вже тоді тішив себе думкою, що ця дитина виросте й стане священником. Чомусь був упевнений, що Василь обов’язково вступить у семінарію і посвятить своє життя служінню Богові”.
Але після школи юнак закінчив технікум, де отримав фах слюсаря. Далі їздив на заробітки до Польщі, збирав полуницю, працював на заводі, будівництві.
“Син жодної роботи не боявся, навчився від батька столярки. У жовтні 2021-го пішов на строкову службу в Нацгвардію, був старшим кулеметником. Велика війна застала Василя у Вишгороді, потім були бої за Ірпінь, Бучу. Син разом з побратимами давав гідну відсіч ворогові, — додає матір. — У листопаді 2023-го підписав контракт і долучився до лав бригади “Буревій” НГУ. Боронив Лиман, Ямпіль, Слов’янськ, Куп’янськ, Куп’янськ-Вузловий. Син мав позивний “Ехо”, отримав його через свій грубий голос”.
12 жовтня минулого року, виконуючи завдання біля села Піщане, що на Харківщині, Василь Мосорко зник безвісти. Вже потім родина дізналася, що того дня воїн потрапив під ворожий обстріл, де й отримав смертельні поранення. Але два місяці рідні та близькі жили надією, що він живий, що, можливо, у полоні...
“Я писала до всіх знайомих військових, до його друзів, — додає дівчина бійця Людмила. — Вірила, що він знайдеться, повернеться... Усі сподівання обірвалися, коли прийшла звістка, що тіло коханого везуть додому. 10 грудня Василя поховали у рідному селі. Плакали всі — однокласники, друзі, побратими. Він був моїм першим коханням, найбільшим скарбом у житті. Але я знаю: Василь хотів би, щоб ми не тільки оплакували його, але й гордилися ним. Саме тому його родина ініціювала петицію про присвоєння бійцю звання Героя України. Василь заслуговує, щоб його ім’я назавжди залишилося в історії. Бо він віддав найдорожче — своє життя — за нас із вами”.
Петиція про присвоєння почесного звання Герой України (посмертно) Мосорку Василеві Васильовичу
