Інна та Ярослав одружилися на початку 2024 року. Плануючи сімейне життя, молодята дійшли згоди, що хочуть мати багато дітей. Домовились: якщо не буде власних, то всиновлять. І невдовзі взяли на виховання сімох підлітків з дитячого будинку сімейного типу, в якому колись проживала Інна.
...Вона народилася і жила у Львові з двома старшими сестрами та батьками. Мати розлучилась з батьком, бо пив, а тоді й сама стала зловживати спиртним. “Найстарша сестра вже мешкала окремо. А через те, що я з іншою сестрою не відвідувала школи, маму позбавили батьківських прав, мені тоді було 13, — розповідає Інна Резнік. — Відтак ми потрапили на виховання до жінки, яка мала власних сина і доньку. Двійнята нас цькували: казали, що ми — ніхто в їхньому домі. То були важкі чотири роки — без турботи, сімейного затишку і любові. Згодом моя сестра також почала самостійне життя. А наша вихователька поїхала на заробітки в іншу країну, покинувши мене і своїх неповнолітніх дітей”.
Залишатись з двійнятами було нестерпно, тож Інна написала керівникові служби у справах дітей, їй одразу ж запропонували тимчасовий притулок у соціальному центрі для дівчат. А невдовзі 17-річна юнка потрапила в дитячий будинок сімейного типу (ДБСТ), засновниками якого були Ганна і Купріян Гаращенки. “Нарешті у моєму житті з’явились люди, які мене радо прийняли й полюбили, не вимагаючи нічого натомість, — ділиться співрозмовниця. — У кожного (а нас було десятеро) були в домі свої обов’язки, які нікого не напружували. Адже це нормально — застеляти за собою ліжко, мити посуд чи прибирати у своїй кімнаті. Ми все робили разом. Там я провела чотири роки цікавого й насиченого життя. Оскільки біологічного батька не знала, то називала пана Купріяна татом, він допомагав мені у всьому. Навіть коли навчалась в училищі на кухаря-кондитера, разом зі мною пік торт на захист диплома. І пані Анна завше підтримувала, ще й радила не втрачати зв’язку з біологічною мамою. До речі, саме завдяки їхнім старанням і допомозі вона не померла від алкоголізму”.
У 21-річному віці Інна дістала власне помешкання за державною програмою, вступила до коледжу за спеціальністю “технолог харчового виробництва”. І часто приходила в дім, який став для неї рідним, аби допомогти з вихованням дітей чи провести разом їхні дні народження й свята. “Цього року на війні загинув один з вихованців дитячого будинку сімейного типу (ДБСТ) — Гена, ми були дуже дружніми”, — ділиться Інна, яка переїхала жити у Винники (неподалік Львова). Де і зустріла своє кохання — Ярослава. Молодята побралися. “Оскільки я виріс у багатодітній сім’ї (маю четверо молодших братів), а Інна любила сестер і братів, з якими жила в ДБСТ, то планували, що матимемо багато діток”, — зауважує він.
Наприкінці минулого року Ганна і Купріян Гаращенки поділилися з молодим подружжям, що через стан здоров’я більше не мають змоги дбати про ДБСТ. А тоді спитали, чи погодяться вони перейняти їхні обов’язки.
“Ці діти позбавлені любові й піклування біологічних батьків. Здобули щасливе дитинство у цьому будинку. А тепер їх можуть роз’єднати й направити в різні заклади. Я розуміла, що це буде дуже травматично. Тож погодилася”, — каже Інна. Тоді як Ярослав якийсь час зважував усі “за” і “проти”. Адже взяти на виховання одразу сімох дітей — велика відповідальність. Признається: переживав, чи зможе стати для них гідним прикладом. Але зрештою сказав дружині: “Я готовий!”
“Інну всі діти давно знали й любили. Тому я став проводити з ними більше часу, аби почали й до мене звикати”, — розповідає Ярослав. Цього літа ДБСТ сім’ї Гаращенків (якому вже було десять років) переформували у ДБСТ Резніків.
“Відтак ми взяли на виховання сімох підлітків, — провадить далі Інна. — Серед них — 14-річна Софія і три родинні групи. Кості — 14 років, його сестрі Христі — 12, ще два брати — Дмитро (17 років) і Тарас (12), а також Мар’ян (12 років) і його 14-літня сестра Надія”. Нові батьки-вихователі не змінювали правил цього будинку. Основним з-поміж них є повага одне до одного! Діти й надалі живуть по двоє у кімнатах, у яких самостійно стежать за порядком. З прогулянки старші мають повернутись додому не пізніше як о сьомій вечора. А тричі на день усі збираються за великим столом і перед тим, як снідати, обідати чи вечеряти, моляться за Україну.
Аби наготувати на таку велику родину, Інні згодився досвід роботи на кухні в дитячому закладі. Приміром, якщо борщ — то 10 літрів вистачає на два дні, а от вареників чи пельменів потрібно близько трьох кілограмів на один обід. “Готуємо спільно: дівчата нарізають салати, хлопці чистять картоплю”, — запевняє Інна. Сім’я багато часу проводить разом, переглядаючи комедії, святкуючи дні народження, подорожуючи — вже відпочивали на озері в Шацьку.
“Для сімейного чату діти самі придумали назву: “7’я”. Ще й встановили основне фото — наше спільне з Шацька, — каже Інна, яка при надії. — Вони радо чекають на появу нашого первістка, кажуть, що будуть з ним гуляти й бавитись”.
Понад усе 28-річні Ярослав та Інна Резніки мріють виховати своїх дітей так, аби вони виросли щасливими, здобули професію, яка кожному буде до душі, й згодом створили власні сім’ї. “Хочемо, щоби діти знали: у них є дім, у якому ми завжди їх чекатимемо”, — запевняє насамкінець Інна.
