Віктор Мещеряков родом із Калуша, що на Прикарпатті. Після школи здобув фах маляра-штукатура і монтажника гіпсокартонних робіт. Але працювати пішов у сферу обслуговування — був офіціантом, барменом, піцайоло. А ще з дитинства захоплювався грою на гітарі, складав тексти, писав музику, зрештою став випускати власні пісні.
У травні минулого року Віктор отримав повістку. Після навчання на полігоні потрапив до 25-ї повітряно-десантної бригади, ставши гранатометником. Через довге волосся й бороду дістав позивний “Ісус”. Із побратимами брав участь у боях на Покровському напрямку — біля села Камишівка.
“Росіяни були на відстані 900 метрів, безперестанку гатили по нашій позиції з мінометів, артилерії, вертольотів, застосовували керовані авіабомби, дрони, — розповідає солдат Мещеряков. — Зранку 1 серпня по рації передали, що ворог активізувався. А наша позиція була крайня, треба було спостерігати, аби окупанти нас не обійшли. Тож ми вийшли з бліндажа у траншею. Раптом пролунав вибух. Мене контузило, захитало, на якусь мить втратив зір і слух. Спершу не розумів, що сталось. Коли отямився, побачив, що весь у крові, а права рука звисає — вона була пошматована численними осколками”.
Побратим допоміг накласти турнікет. За кілька годин пораненого евакуювали до стабпункту, надали першу допомогу й транспортували до лікарні імені Мечникова у Дніпрі. Попри важкі ушкодження, тамтешні хірурги намагалися врятувати руку воїна. Тож під час першої операції вилучили осколки, прикріпили на руку апарат Ілізарова. Опісля Віктор написав мамі: “У мене легке поранення”.
“Я зраділа, що знову чую голос сина. Бо перед тим були довгі 14 днів невідомості, — ділиться пані Анастасія, мати. — Попросила надіслати медичний висновок і зрозуміла, що син зазнав важкого поранення. Помчала до Дніпра”. Саме коли пані Анастасія була в дорозі, на зв’язок нарешті вийшов її чоловік Андрій, який повернувся з чергового завдання. Дізнавшись про поранення сина, взяв відпустку і також поїхав до Дніпра.
Тим часом у Віктора розвинулась кровотеча, довелося провести ампутацію правої руки над ліктем. Батьки були поряд із сином. Мати каже: щоразу доводилось докладати зусиль, щоби приховати сльози...
“Я розумів, що грати на гітарі вже не зможу. Але був певен, що вдасться навчитись усе робити лівою рукою”, — запевняє Віктор Мещеряков. Далі воїн проходив лікування у Хмельницькому госпіталі, де йому провели ще одну операцію. А на реабілітацію потрапив до НРЦ “Незламні”, що у Львові. Там разом із фізичним терапевтом працював над відновленням функціонування м’язів правої руки. А в творчій майстерні вперше спробував малювати, ще й фарбами — це стало його новим захопленням. І, звісно ж, повернувся до написання музики.
Отримавши механічний протез руки, Віктор оселився в соціальному житлі для пацієнтів “Незламних”. “Там комфортно, затишно й інклюзивно, враховано усі потреби тих, хто відновлюється після важких поранень, — запевняє. — Місяць тому для мене виготовили біонічний протез, завдяки йому відчув себе кіборгом”. Ще й відгукнувся на пропозицію взяти участь у виставі “Котигорошко”. Така ідея виникла у режисера й ветерана війни Назара Павлика, аби суспільство вчилось взаємодіяти з захисниками, які зазнали ампутацій.
“Цієї весни двічі виходив на сцену Першого академічного українського театру для дітей та юнацтва, зігравши роль головного героя. Це була свого роду терапія, адже глядачами були діти, вони захоплено сприйняли наш виступ. А після вистави підбігали, розпитували, чи я справді був на війні, просили сфотографуватися, — розповідає 27-річний воїн, який вирішив залишитись у Львові, де винаймає помешкання й проходить ВЛК. — Після звільнення зі служби планую цілковито присвятити себе творчості — малювати картини, писати музику, жити життя”. А мати додає: “Певна, що саме творчість допомагає синові у відновленні. Суспільству потрібно призвичаюватись до того, що людей з ампутаціями стає дедалі більше. Від них не треба сахатися, не треба їх жаліти, вони — сильні й самодостатні. Це важливо пояснювати й дітям”.