Чотири роки Олександр воював на найгарячіших ділянках, був важко поранений, але щоразу повертався до побратимів. У лютому цього року захисник уже рахував дні до відпустки і мріяв нарешті обійняти рідних. Але доля розпорядилася інакше.
Він родом із села Малеве на Рівненщині. Батьки були переселенцями з Чорнобильської зони. “Коли ми переїхали, роботи майже не було, тому влаштувалися на ферму. Сашко змалку мені допомагав — і по господарству, і на городі, — каже Надія Томілович, мати захисника. — У мене троє синів, але він був наймолодший, тому для мене завжди залишався маленьким. Саме так його і називала”.
Після строкової служби в Нацгвардії Олександр влаштувався на німецьке підприємство, де виготовляли електропроводку для автомобілів. А згодом зустрів своє кохання. “Ми з одного села, тому зналися ще з дитинства. Але коли подорослішали, наші дороги розійшлися: я вчилася, а він — служив, — згадує дружина воїна Ніна Томілович. — Якось на дискотеці Сашко підійшов до мене з другом і запитав, чи можна підсісти... Відтоді й почали зустрічатися. Через два роки він мені освідчився, а я й не вагалася з відповіддю. Знала, що він надійна людина.
Коли почалася повномасштабна війна, Олександр вирішив піти до війська. Я намагалася його відмовити. Адже мама тяжко хворіла і мала групу інвалідності. Та Саша уже все для себе вирішив. Казав: “А якщо сюди прийдуть росіяни, яким тоді буде наше життя?” 3 травня 2022 року чоловік приєднався до 6-го Волинського прикордонного загону, став гранатометником. Разом із ним служити пішов і старший брат”.
Олександр Томілович воював на Донеччині й Харківщині. Під Авдіївкою зазнав важкого поранення ніг, переніс складну операцію, лікарі навіть говорили про ризик ампутації. Дружина просила його списатися з війська за станом здоров’я. “Але чоловік навіть слухати не хотів. Казав, що не кине своїх хлопців. Через це ми навіть сварилися”, — зауважує Ніна.
Востаннє воїн був удома 9 травня 2025 року. “Напередодні мені було дуже тривожно, — каже дружина. — Сашко, коли мав уже їхати на службу, запропонував зробити спільне фото на пам’ять біля нашого будинку. А коли сідав у машину до брата, поставив одну ногу в салон і на мить завмер, дивлячись на дім. Так, ніби прощався”.
Наприкінці минулого року Олександра Томіловича перевели до 4-го Харківського прикордонного загону. А 19 лютого 2026-го поблизу села Березники, що на Харківщині, 31-літній воїн загинув, підірвавшись на вибуховому пристрої.
“До відпустки залишалося два дні, усі документи вже були підписані, — крізь сльози згадує Ніна. — Увечері ми переписувалися. Чоловік радів: “Дасть Бог, завтра вже пакуватиму речі додому”. Просив, щоб я купила продуктів і м’яса на шашлик... Наступного дня задзвонив телефон. На екрані висвітився невідомий номер, і в мене одразу затремтіли руки. Я боялася брати слухавку. А потім почула ці страшні слова... Ми тільки купили окремий будинок, почали робити ремонт. Саша дуже хотів дітей. Планував, що після війни будемо подорожувати й насолоджуватися життям. Не судилося”.
Мати каже, що за два дні до загибелі син надіслав їй повідомлення, яке вона пам’ятає слово в слово: “Мамо, ти виховала мене героєм, справжнім чоловіком. Я дуже тебе люблю і назавжди для тебе залишуся маленьким”. “Мій син віддав найдорожче — своє життя. Я понад усе прагну, щоб його ім’я залишилося в історії. Тому наша родина збирає підписи під петицією про присвоєння Олександрові найвищого звання — Героя України”, — зауважує Надія Томілович.
Петиція про присвоєння звання Героя України (посмертно) старшому солдату Олександрові Томіловичу
