Кирило Баранов родом з Кривого Рогу. Після школи вчився в гірничому ліцеї та став, як і батько, шахтарем. Пройшовши строкову службу, підписав трирічний контракт і у лавах Нацгвардії брав участь у боях на Донеччині. Повномасштабне вторгнення застало атовця на Закарпатті, де і пішов до військкомату. Тим часом Світлана Шпілка, яка впродовж багатьох років працювала у Чехії медсестрою, повернулась додому. Коли дізналась про велику війну, вирішила, що її місце — у ЗСУ.
Обоє потрапили до 63-ї окремої механізованої бригади. А познайомились дорогою на полігон. “Військових тоді перевозили у шкільних автобусах. Я зайшла до одного й спитала, чи є ще місце”, — розповідає Світлана. “Для такої красивої дівчини знайдеться”, — відповів Кирило. Вона обурилась, мовляв, війна, а він залицяється. “Лише згодом зрозуміла, що на війні життя триває, тож треба і жартувати, і любити, — з усмішкою ділиться співрозмовниця, яка стала бойовою медичкою другої роти. — Ми потрапили на Миколаївський напрямок, там почали з Кирилом спілкуватись, спершу як друзі”. Світлана у стабпункті надавала допомогу пораненим та хворим воїнам. А “Х’юстон”(позивний Кирила) разом із побратимами виконував бойові завдання.
“Якось ввечері ми пили каву й дивились на небо. Так гарно мерехтіли зірки! І тут налетіли дрони, — згадує медикиня. — Ось така в нас була воєнна романтика”. Згодом їхню бригаду перекинули на Бахмутський напрямок. Світлана стала командиркою евакуаційної групи, взяла собі позивний “Шаманка”, який зазначила на номері евакмашини. Кирило каже, що там було найважче — контактні бої, постійні обстріли з артилерії, багато ворожих безпілотників зі скидами.
“За добу доводилось виїжджати по поранених до Бахмуту й Іванівського до 15 разів, — зауважує “Шаманка”. — Дорогою назад стабілізували стан воїнів, головне було — якнайшвидше доправити їх до стабику. А там нерідко навіть не знімали бронежилетів, щоб відпочити, бо розуміли: за кілька хвилин буде новий виклик”.
Навесні 2023 року другу роту перекинули на Лиманський напрямок. Тоді Кирило Баранов вирішив зробити коханій пропозицію. “На війні кожен день може бути останнім, тож зрозумів, що не варто відкладати”, — пояснює. Це сталось в одній з хат поблизу передової, де бійці зібрались на святкування дня народження побратима. Несподівано для всіх Кирило став на одне коліно та сказав: “Я щасливий, що зустрів тебе” і простягнув Світлані перстеник. Молодший брат “Х’юстона” згодом зробив закоханим парне татуювання на передпліччі — зображення того жовтого шкільного автобуса, в якому вони вперше зустрілися, із написом: “Покохай свою долю”.
Восьмого грудня пара приїхала до РАЦСу у Василькові, де Світлана проходила службу, евакмашиною з номером “Шаманка”. Наречений був у костюмі, наречена — у платті й на високих підборах. Після реєстрації шлюбу подружжя зробило фотосесію у столиці. Невдовзі Кирило повернувся на передову, де зазнав осколкових поранень обличчя. Пролікувавшись, воїн повернувся в стрій.
Цьогоріч у травні “Х’юстон” з групою заходив на позицію. Аж раптом пролунав вибух. “Я була на чергуванні в іншій роті (довелось перевестися, бо подружжя не може служити в одному підрозділі) і почула про це по рації. Подробиць не повідомляли, але розуміла, якими бувають наслідки підриву на міні, — розповідає Світлана Баранова. — Дуже переживала, аби його довезли до стабпункту”. Тим часом у Лимані стан воїна стабілізували і його перевезли до лікарні у Слов’янську, де прооперували. “Кирило жартома тоді сказав: “Одна нога тут, друга — на Донбасі”, — згадує “Шаманка”. — Внаслідок вибуху він зазнав ампутації лівої ноги нижче коліна. Я розплакалася, але швидко заспокоїлась, адже він — живий, а це головне”.
Світлана використовувала кожну можливість, аби бути поряд із коханим. “У дніпровській лікарні мені чистили рани, відрізали зайве, робили перев’язки”, — зауважує Кирило Баранов, який за три роки служби пройшов шлях від солдата до командира роти. “Після операції він тиждень був у реанімації через проблеми з диханням, йому давали кисень”, — додає 28-літня дружина. Згодом воїна перевезли до Лікарні святого Пантелеймона (Перше ТМО міста Львова), де провели реампутацію, знову чистили рану і зашили. “А тоді у НРЦ “Незламні” почав заняття із фізичним терапевтом. У серпні для мене виготовили навчальний протез. Опановую ходьбу на ньому, — ділиться “Х’юстон”. — Попереду — ВЛК”.
Подружжя планує провести відпустку на Закарпатті, де вирішило оселитись. “Надалі хочемо створити у Карпатах центр для воїнів та ветеранів, де вони матимуть змогу проходити ментальну реабілітацію й відновлення, — ділиться 32-річний молодший лейтенант Кирило Баранов. — Мальовнича природа та спокій цьому сприятимуть”. Його ж дружина прагне реалізувати свою давню мрію — відкрити кав’ярню із затишним інтер’єром, смачною кавою, кексами й сніданками, які готуватиме сама.
