Він родом із села Лузанівка, що на Черкащині. Після школи вивчився на столяра, тоді пішов на строкову службу й підписав контракт — мріяв стати військовим. Та через сімейні обставини невдовзі змушений був повернутись додому, працював на будівництві. Зустрів кохану Анну, у подружжя народилось трійко дітей — Максим, Соломія та Емілія.
27 березня 2022 року Дмитро Медвиденко став на захист країни, приєднавшись до 4-ї окремої танкової бригади. “Спершу був номером обслуги системи “Град”. Разом із побратимами виконував бойові завдання на Запорізькому й Луганському напрямках — гатили по скупченням російської техніки, нерідко під ворожим мінометним вогнем, — розповідає воїн, який через колір волосся взяв собі позивний “Рижик”. — Шостого лютого 2023-го приїхав додому у відпустку, а 11-го померла моя дружина. Я мав право звільнитись зі служби, оскільки без матері залишилось трійко дітей. Та повернувся у стрій. Бо якщо всі списуватимуться зі служби, то хто захищатиме нашу країну і моїх дітей?!
Навесні перевівся з артилерії у розвідку. 25 червня 2023 року треба було поміняти хлопців на позиції у Серебрянському лісі, 22 бійці відмовились. Я і ще четверо зголосились. Вийшли на завдання, раптом приблизно о 22-й годині метрів за п’ять від нас почули: “Кто ідьот?” Один із моїх побратимів відповів: “Четверта танкова”. Одразу почався прицільний вогонь — це були росіяни”.
Троє наших бійців загинуло, ще один військовий і “Рижик” зазнали поранень. “Мені пробило кістку на нозі й порвало сухожилля, постраждав також середній палець на руці. У хребці застрягла куля, але про це я дізнався лише після полону, — пригадує Дмитро. — Нас відвезли в будівлю, де близько пів сотні полонених перебували в сирій кімнаті без вікон, тож ми назвали це місце “душогубкою”. За той час нога сильно набрякла, мене забрали в лікарню, видалили кулю калібру 7.62 мм (бронебійна), а кістки й сухожилля не збирали докупи. Я казав, що болить спина, та на це ніхто не зважав”.
Згодом розвідника перевезли в СІЗО №2 на Луганщині. Там, у камері площею 4х5 метрів, перебувало близько 20 українських військових. “Нам давали їсти так, аби з голоду не здохли. Тричі на день по черпачку супу чи каші, — каже співрозмовник. — 33 дні беперервно ми були в камері без сонячного світла, де нас гризли блощиці й воші. Раз на тиждень виводили помитись, на це давали 2 хвилини.
Другого вересня 2023 року мене перевели в 38-му колонію (Луганщина), там у кожному бараці пере6увало до 140 полонени. Охоронцями були жителі тимчасово опупованої території, вони побоювались нас, тож не рухали”. Дмитро не отримував звісток з дому і не знав, що дітей забрала до себе його старша сестра. “Тривалий час брат вважався безвісти зниклим. Я всюди писала, аби його знайти, — каже Лілія. — Лише наприкінці липня 2024-го стало відомо, що він у полоні”.
22 грудня Дмитра Медвиденка відправили в колонію у Башкирії. Щойно наших полонених вивели з автозака, як почалась так звана прийомка. “Нас били шокерами й дубинками — тіло посиніло, а наступний місяць дихати було важко. Полонені, які туди потрапили раніше, розказували, що під час прийомки вісьмох забили до смерті, — ділиться воїн. — Потім нас нещадно били щодня — за все. Якось мені дісталось за одне українське слово, бо треба було говорити лиш російською.
Стіни камери були в цвілі, вікно весь час відчинене, тож взимку мерзли від холоду. Оскільки воно було металевим, не бачили світу Божого, лише чули грозу чи спів пташок, а крізь маленьку шпарину пробивався сонячний промінь. Після підйому й сніданку, на який відводили 5 хвилин, треба було стати на лінію (позначена на підлозі в камері) — голова опущена, руки за спиною. Розмовляти не можна, навіть пошепки. За нами стежили через відеокамери й по гучномовцю давали команди. Наприклад, треба було з 8-ї ранку й до 9-ї вечора “лавіть бабочєк”: присіли, підстрибнули й зробили хлопок руками. Чи бігти на місці або присідати. І так безперестанку. А щойно хтось зупинявся — лупцювали. Нога боліла, але терпів, щоби вижити".
Їсти полоненим давали дуже мало, приміром, юшку і 10 зернинок гречаної крупи. Тож Дмитро схуд із 70 до 58 кілограмів. У баню треба було бігти “гуськом” із заплющеними очима, першому дозволяли дивитись одним оком. “Нам видавали одноразові станки. Шестеро полонених, не витримавши знущань, дістали з них леза й перерізали собі вени та горло, — пригадує воїн. — Я вже не вірив, що повернусь додому...” Надвір бранців почали виводити лише торік у грудні (раз на тиждень по 15 хвилин) — тоді вони вперше за довгий час побачили небо й сонячне світло.
4 березня цього року Дмитра забрали на допит, сфотографували, зняли на відео й відвели в підвал. Думав, що надалі переведуть в іншу колонію. Та наступного ранку групу полонених посадили в автозаки й везли більше як 11 годин. Далі завели в літак, зав’язали скотчем очі й руки. Зрештою наші воїни опинились у Білорусі, де на них чекали автобуси. Лише тоді бранці зрозуміли, що це обмін. “Шостого березня потрапили на Чернігівщину. Дорогою нас зустрічали люди з українськими прапорами, це було до щему приємно. Не вірилось, що після 2 років і восьми місяців я повернувся додому, в Україну”, — каже боєць.
У вінницькому госпіталі йому нарешті видалили кулю, що застрягла в сьомому хребці. Тоді як операцію на нозі вирішили не робити, бо це було надто ризиковано.
“Я був дуже радий чути сестру й дітей! І тішився, дізнавшись, що син вирішив стати військовим, бо це колись була й моя мрія, — з усмішкою каже 40-річний солдат Медвиденко. — Шостого травня мене урочисто зустрічали всім селом — з короваєм, квітами й прапорами. Гарна й душевна була зустріч. А тоді знайшов дружину побратима, з яким колись домовились: хто перший повернеться з полону, повідомить рідних. Познайомився із сестрою його дружини, тепер живемо разом. Мої діти прийняли Аню, а я — її шестирічного синочка”.
Наразі Дмитро Медвиденко у відпустці, тож насолоджується сімейним життям, багато часу проводить зі своєю великою родиною, яка чекала на нього майже тисячу днів!
