Юрій Люшин із села Хотин, що на Рівненщині, з дитинства мріяв стати військовим. І робив усе, щоб ця мрія здійснилася.
“Коли син був малим, я розлучилася з чоловіком. Тому його та ще трьох дітей ставила на ноги сама, батько в їхньому житті участі не брав, — розповідає Наталія Люшин, мати бійця. — Юра любив збирати гриби, їздити верхи, допомагав мені по господарству. Ще з дитинства хотів стати військовим, казав, що мріє носити форму, цікавився історією, займався спортом. Після дев’ятого класу вступив до військового училища в Кам’янці-Подільському. У 18 років підписав контракт із однією з бригад Нацгвардії та служив у Рівному. У той час син познайомився в соцмережі з Ольгою — майбутньою дружиною. Вона — із сусіднього села. Між ними відразу спалахнули почуття, тому почали зустрічатись, жили разом і побрались. Народилась Емілія, якій нині три роки. Юрій обожнював донечку і коли приїжджав додому, то приділяв їй кожну вільну хвилину — годував, купав, вкладав спати, грався, носив на руках. А вона ходила за татком хвостиком і постійно його чекала”.
Восени 2022 року Юрій Люшин перевівся з Рівного до Слов’янська. За словами матері, син сам так вирішив, бо хотів захищати Україну безпосередньо в зоні бойових дій. Служив на посаді водія — оператора БпЛА роти спецпризначення у 18-й Слов’янській бригаді Нацгвардії.
“Син мав позивний “Єнот”, бо був активний, допитливий, завжди першим рвався на завдання, — зауважує мати. — Воював на Луганщині й Донеччині. Під Кремінною дістав важке поранення живота та легень. Пів року лікувався, а відтак знову повернувся в стрій. Востаннє син був удома навесні цього року. Ще допоміг мені засадити город, чомусь захотілося ці моменти зняти на відео... Сходив на риболовлю, бо це було його хобі, приніс відро риби і дуже з цього радів”.
Молодший сержант Юрій Люшин загинув 7 липня у Миколаївці, що на Донеччині, виконуючи бойове завдання. “Син мав приїхати у відпустку 10 липня. Планував провести її з дружиною, донечкою, відвести малечу в дитячу кімнату, зоопарк, поїхати з нею до річки. Але доля розпорядилася інакше, — із сумом каже пані Наталія. — Увечері того трагічного дня побратими повідомили Юрі по рації, що на їхню позицію летить ворожий безпілотник. Син його збив. Та ззаду прилетів ще один дрон, Юра його не бачив. Пряме влучання, миттєва смерть... Синові було лише 24 роки. Біль невимовний... Щось робиш, кудись ідеш, ніби усміхаєшся. А потім одна думка — про сина. І всередині знову все валиться. Боляче дивитись на маленьку Емілію, яка досі просить нас подзвонити до тата”.
Рідні зареєстрували петицію з проханням удостоїти Юрія Люшина найвищого державного звання — Героя України. Ольга, дружина нацгвардійця, зауважує, що це звання не поверне їй чоловіка, доньці — тата, а матері — сина, але воно назавжди збереже ім’я мужнього захисника в українській історії.
