80-літня Ольга Гежа та її донька Любов Ткаченко із села Остап’є Полтавської області понад десять років допомагають бійцям на передовій. Кожної вільної хвилини жінки в’яжуть шкарпетки, килимки для сидіння, а ще — збирають речі для ЗСУ, печуть, консервують.
“Мама все життя трудилася в колгоспі, вона вже давно на пенсії. А я вдома з нею, тому що у селі нема де працевлаштуватись, — розповідає 57-річна Любов Ткаченко. — Допомагати воїнам почали близько десяти років тому — передавали продукти, випічку. Після повномасштабного вторгнення почали робити це більш активно та масштабно. Надійшли запити від воїнів на теплі шкарпетки, і ми взялись в’язати. Спочатку нитки брали зі старих светрів. Потім я стала їздити у Решетилівку в магазин вживаного одягу. Там у п’ятницю найдешевший товар на вагу. То купую кофти, светри на пряжу. Буває, що її приносять односельці. За день можемо з мамою зв’язати по одній-дві пари шкарпеток різного розміру і кольору. Прокинулися, поснідали — і до роботи. Все робимо з молитвою, щирими побажаннями і вірою в нашу перемогу”.
За словами співрозмовниці, вона вже втомилася рахувати, скільки пар шкарпеток зв’язали й відправили біцям. Але каже, що за чотири роки напевне було їх понад тисячу.
“Буває так, що у Дніпро на шпиталь передаємо за один раз понад 50 пар. Та левова частка шкарпеток йде саме на передову. В окопах дуже холодно. Навіть тепер, коли весна, воїни просять шкарпетки. Щоправда, плетемо їх з дещо тонших ниток, — зауважує волонтерка. — А одного разу у відпустку приїхав наш земляк і розповів, що вони село звільнили, а живуть у коровнику та сплять на сіні. То ми почали в’язати ще й килимки для воїнів”.
Нещодавно жінки відправили чергову партію допомоги оборонцям на Покровський напрямок. Окрім шкарпеток і килимків, у покунок поклали власноруч напечених пиріжків з вишнями й капустою, джеми, овочеву консервацію. “Приємно, що захисники часто передають нам слова вдячності, особливо мамі, — каже Любов Ткаченко. — Звісно, у неї здоров’я вже не те, роки даються взнаки, руки болять, але мама щодня бере спиці й в’яже. Буває, вже кричу на неї, бо часто сидить до другої ночі. Але разом з тим в’язання заспокоює, відвертає увагу від гнітючих думок, бо через наше село постійно летять ворожі дрони й ракети... Мама каже, що кожному воїнові небо б прихилила, постійно плаче, коли чує, що хтось загинув. І хоч ми не маємо рідних і близьких на передовій, для нас кожен захисник — як рідний син. На Великдень плануємо знову передати великий пакунок на фронт. Неодмінно напечу бійцям ще й пасок, приготую домашнього козячого сиру”.
