Він написав понад 150 пісень, без багатьох із яких неможливо уявити українську естраду. Від “Коханої” і “Чарівної скрипки” до “Диких гусей” та “Нареченої”. Народний артист, Герой України, шевченкіат, “Національна легенда”... Усе це — Ігор Поклад, який відійшов 9 липня 2025 року.
— Так, виповнюється рік, як не стало Ігоря Дмитровича, — каже його вдова Світлана Поклад. — Цей час дуже швидко промайнув. І біль втрати не вщухає досі. Особливо ж дає про себе знати ночами. Знаєте, я живу під Києвом, у Ворзелі, й тут над головою постійно щось літає та вибухає. У такі моменти заходжу до кабінету, прикладаю руку до великого портрета чоловіка й кажу: “Будь ласочка, помолися “там” за нас. А ми будемо “тут”, на землі, молитися за тебе”. (Після паузи). До речі, після “прильоту” в наш київський будинок я перевезла сюди архіви маестро та його улюблений рояль.
— Скажіть, як виглядала його “творча кухня”? Коли зазвичай працював: зранку, ввечері чи, може, вночі?
— Ігор Дмитрович ніколи ночами не працював. Він був стовідсотковим жайвором. Тому прокидався рано, снідав, сідав за інструмент і починав налаштовуватися на роботу. Зазвичай грав класику. Причому — годинами. Поки не відчував, що вже готовий працювати над своїми мелодіями. Коли лунала та неземна музика, я намагалася десь сховатися і тихенько сидіти. Щоб, не дай Боже, не заважати й не шуміти. (Усміхається).
— Не можу не спитати у вас, як народилась моя улюблена пісня — “Скрипка грає”?
— Ой, це дуже цікава історія. Ігор Дмитрович не раз розповідав, що мелодії часто приходили до нього уві сні. Він просинався і намагався їх запам’ятати. Проте потім знову лягав у ліжко й на ранок не міг згадати. А це єдиний випадок, коли він не полінувався встати, увімкнув магнітофон, записав і пішов собі далі спати. (Усміхається). Зранку ж прослухав — мелодія сподобалася, тому зателефонував Юрію Євгеновичу й сказав, що потрібні слова. Рибчинський невдовзі їх написав. Так що “Скрипка грає” просто наснилася.
— Цікаво, який у нього був характер?
— У творчої людини не може бути простий характер. Це зрозуміло. Ігор Дмитрович був дуже прямолінійною та безкомпромісною людиною. Я не можу пригадати жодної ситуації у нашому житті, коли б він пішов на компроміс зі своєю совістю чи із самим собою. Це з одного боку, а з другого — абсолютний лірик. З дуже тонкою душевною організацією. Знаєте, з ним було і важко, і легко водночас. Не знаю навіть, як це описати. Це треба прожити — й тоді все стане зрозуміло.
— У побуті — із сантехнікою, ремонтом, комп’ютером — він міг дати собі раду чи ці питання були у вашій компетенції?
— Ну, де побутова техніка й де композитор? Про що ви! (Усміхається). Він ніколи тим не займався, це було моєю справою. Моя роль у сім’ї полягала в тому, щоб забезпечувати комфорт. Тому я не доводила до того, щоб йому, не дай Боже, треба було займатися ремонтом або ще чимось. Сама шукала людей, тобто професіоналів, які могли вирішити те чи інше питання. Потім треба було лише контролювати їх. Чоловік, який заробляв гроші, опісля хіба що все оплачував. (Усміхається).
— Він був гурманом?
— Скоріше естетом у їжі. Любив, щоб усе було не просто смачно, а й мало гарний вигляд та ефектно подавалося. Проте Ігор Дмитрович не був вередливим у їжі. Їв те, що я готувала, а мені куховарити дуже подобається. Насправді його улюбленні страви настільки прості, що навіть смішно про це говорити. До прикладу, молода картопелька з маслом та кропчиком, якісь котлетки чи холодець. Міг просто з грядочки щось зняти та з’їсти. До речі, влітку ми влаштовували свято першого огірка. Накривали стіл, на якому ставили щось міцне, та відзначали. (Усміхається).
— А як у вашого чоловіка було з почуттям гумору?
— Ви знаєте, в роки нашої молодості не існувало такого слова, як стендап, але представники нинішнього покоління, які з нами спілкувалися останнім часом, казали, що Ігор Дмитрович був стовідсотковим стендапером. Він міг сидіти, мовчати, мовчати, мовчати, а потім як видасть щось. Усі лягали від сміху. Мені не раз казали: “Ти за ним записуй!” В Ігоря Дмитровича було не просто чудове, а фантастичне почуття гумору.
— Кажуть, в останні роки він серйозно хворів?
— Я не перестану казати, що його вбила війна, його вбили, власне, росіяни. Бо всі недуги, що були сховані десь глибоко-глибоко, почали одна за іншою виповзати. На фоні стресу виявилися дуже важкі онкологічні проблеми. І рак, мов змія, почав з’їдати його зсередини. Чоловікові було то гірше, то краще, то гірше, то краще. Добре пам’ятаю, як він одного разу сказав: “Це — моє останнє літо”. Я дивилася на нього великими очима й переконувала, що ні, він ще буде жити й жити. На жаль, передчуття Ігоря Дмитровича не підвело. Йому було 83 роки.
