Борис Антоненко-Давидович творив усупереч обставинам і долі. Перебуваючи загалом 22 роки на засланні, він зумів зберегти українськість, повернути своє родове прізвище та залишити по собі великий творчий доробок.
Він — всебічно обдарований автор: чудовий мовознавець, перекладач, письменник, автор дитячих оповідань, численних літературно-критичних статей і мовознавець. “Рiдна мова — це невiд’ємна частка Батькiвщини, голос свого народу й чарiвний iнструмент, на звуки якого вiдгукуються найтоншi й найнiжнiшi струни людської душi”, — звірявся письменник у своїй знаменитій праці “Як ми говоримо”.
Народився Борис Дмитрович Антоненко-Давидович 5 серпня 1899 року в місті Ромнах на Полтавщині в родині машиніста-залізничника. Як зазначав сам Антоненко-Давидович у своїх спогадах, рід матері, Юлії Максимівни Яновської, походив з Сорочинець, і на цій підставі її старші брати, його дядьки, пізніше запевняли, ніби вони походять з роду Гоголя. З оповідань діда Олександра по батьковій лінії, якийсь предок, козак Антоненко, визначався такою фізичною силою, що голіруч задавив циганського ведмедя. Відтоді вражені односельці прозвали силаня Давидовичем, що стало спочатку йому за вуличне прізвисько, а далі приросло до офіційного прізвища.
Шкода тільки, що рід завзятого козарлюги Антоненка-Давидовича згодом змінив навіть своє українське прізвище на Давидов. Тож письменник насправді повернув собі в громадському житті й літературі прізвище його далеких, але близьких духом предків — Антоненко-Давидович.
Проте дитячі роки хлопчика минули у Брянську, куди перевели працювати батька. Щоліта малий Бориско гостював у своїх бабусь в Україні. Коли майбутньому письменникові було 6 років, сім’я переїхала в Охтирку.
В Охтирській гімназії вчителі настирливо виганяли з дітей українську мову й навіть акцент. Про ці часи письменник згадує так: “Мене це мало гнітило, бо я добре знав російську мову ще з Брянська, але почуття образи й протесту до тої офіційної Росії в Охтирці, що спиралася на школу, церкву й поліцію, рано ввійшло в мою душу”.
У 1917-му письменник вступив на фізико-математичний факультет Харківського університету, зацікавився революційними подіями. Особливо його захоплювала національно-визвольна боротьба українського народу. У квітні 1918-го записався добровольцем в армію УНР.
Після поразки війська УНР, тяжко перехворівши тифом та не маючи засобів на продовження освіти, повертається в Охтирку. Під час більшовицької українізації Антоненко-Давидович стає членом Компартії, працює завідувачем Охтирського районного відділу народної освіти (1920 — 1921), займається журналістикою.
Перші оповідання з’явилися друком 1916-го, однак початком своєї літературної діяльності він вважав 1923 рік, коли вийшло оповідання “Останні два”. 1925-го виходять збірки “Припорошені силуети” і “Лицарі абсурду”.
Письменник був членом літературних груп “Ланка” і МАРС (“Майстерня революційного слова”), до котрої належали також відомі українські літератори Г. Косинка, В. Підмогильний, Є. Плужник, Т. Осьмачка, Д. Фальківський та ін.
Після Голодомору 1933-го, який забрав мільйони життів, після самогубства видатних українських діячів, в атмосфері переслідувань, що наростали, Антоненко-Давидович вирішив виїхати в столицю Казахстану Алмати. Там працював у Державному крайовому видавництві. Але після вбивства відомого комуністичного діяча Кірова по всій країні розпочалися жорстокі репресії. 17 грудня 1934-го як “ворогів народу” і “терористів” розстріляли друзів Бориса — Г. Косинку, Д. Фальківського, К. Буревія, О. Влизька. У 1935-му заарештували й Антоненка-Давидовича і під конвоєм доправили до Києва.
Згодом “за намір повалити радянську владу в Україні і підготовку до індивідуального терору проти компартії і радянської держави” письменника засудили до 10 років таборів і етапували до Сибіру.
В’язні працювали по 10 годин, ще дві години витрачали на шлях до виснажливої роботи. Борис Дмитрович працював землекопом і шахтарем, що суттєво підірвало здоров’я. Лише переведення на легшу роботу — рахівника, бухгалтера, а згодом санітара і фельдшера — зберегло письменникові життя. Відбувши термін, повернувся в Україну, однак 1946 року був знову арештований і без суду позбавлений волі. Згодом був засуджений на довічне заслання у село Малоросєйка Больше-Муртанського району Красноярського краю.
Нариси Антоненка-Давидовича дихають молодечою романтикою й завзятістю, просякнуті реальною дійсністю й любов’ю до рідної землі, до своєї історії, до свого плюндрованого народу. Тим то вони, як і повість “Смерть”, мають своє пізнавальне значення, є своєрідною історією нашої дійсності часів українізації та культурно-національного розвитку України 20-х років. Відвідуючи різні закутки нашої землі, автор мав безліч зустрічей, багато вражень, які відбилися у його книжці.
Цікавий твір цього періоду й оповідання “Печатка” (1930), що змальовує період Центральної Ради. Великою позитивною рисою нарисів є те, що в них раз у раз згадуються історичні події, що відбулися в різних місцевостях. Автор любить свою історію і знає безліч цікавих історичних фактів, якими забарвлює свої твори.
“Рiдна мова — це невiд’ємна частка Батькiвщини, чарiвний iнструмент, на звуки якого вiдгукуються найтоншi й найнiжнiшi струни людської душi”.
Як довідуємося з автобіографічної статті “Сам про себе”, Антоненко-Давидович почав писати свій роман на засланні в 1953 році, мабуть, після смерті Сталіна. Про це він згадує так: “Та ось у березні 1953-го року я зненацька відчув такий потяг до творчої роботи, якого не зазнавав, мабуть, з того часу, як перестав ходити в початківцях, марячи, мов сновида, образами й характерами. Вільними від фізичної роботи годинами, а то й ночами, коштом відпочинку й сну, я припадав до клаптиків паперу, пишучи роман “За ширмою”. Далеко від України, в хаті сільського шевця, де я квартирував, під стукіт шевського молотка й часом сварку та п’яну лайку майстра-кустаря та його замовців, я гарячково працював, не уявляючи навіть, чи залишилось щось у мене від колишніх літературних здібностей, чи я розгубив і рештки їх на тих “розпуттях велелюдних”... “В процесі роботи я радісно констатував, що залишилася незайманою моя мова, яка довго вакувала без практичного застосування. Виходило, що, втративши в житті все, я зберіг найдорожчий свій скарб!” Таким чином, повернувшись у червні 1956 року до Києва після страшної “мандрівки”, письменник почав новий період у своїй творчості.
Повість “За ширмою” стала цікавим, своєрідним і помітним явищем не тільки в творчому доробку письменника, а й усієї української прози останнього десятиріччя. Надзвичайно цікавою і корисною була книга “Як ми говоримо”. Це цінна праця про красу української мови, про те, як оберігати її від засмічення непотрібними русизмами та неправильними виразами, словами-покручами. Але, за наказом “згори”, Інститут мовознавства в Києві скритикував цю книжку й вона зникла з продажу.
Втім письменник бере активну участь у культурологічній діяльності шістдесятників. Він був одним із духовних лідерів української інтелігенції. 1966 року Антоненко-Давидович підписав листа до КГБ, у якому висловлював тривогу з приводу судових процесів проти української інтелігенції і прохання допустити авторів листа на судовий розгляд. Помешкання Антоненка-Давидовича було предметом пильної уваги КГБ. У травні 1979-го в нього відбувся черговий обшук. Вилучені спогади й оповідання, над якими він працював останнім часом, декілька разів його викликали на допити.
Напередодні свого 80-річчя він мусив виїхати з Києва. Того ж 1979-го СПУ організувала вечір посмертно реабілітованого письменника Г. Косинки, з яким Антоненко-Давидович свого часу був у дружніх стосунках. Щоб не допустити його присутності на вечорі, співробітники КГБ якраз у цей час “бесідували” з ним удома, після чого стан його здоров’я раптово погіршився.
1983-го, на той час уже два роки як овдовілий, письменник вирішив зареєструвати шлюб зі своєю давньою подругою М. Коцюбинською, але вони стикнулися з несподіваними перешкодами: їм призначили випробувальний термін пів року, переносили дату реєстрації і т. п. Зрештою влада звернулася за допомогою до сина Антоненка-Давидовича, який перебував у неволі, а раніше письмово відрікся від батька. У 1984-му на його вимогу батька поклали до лікарні, де визнали недієздатним. Антоненко-Давидович тяжко переживав усе це, здоров’я його різко погіршилося. 9 травня 1984 року він помер. На похороні письменника на Лісовому кладовищі 11 травня кагебістів було більше, ніж друзів.
У 1991 році Антоненку-Давидовичу посмертно за книги “Смерть”, “Сибірські новели”, “Завищені оцінки” присуджена Державна премія України імені Т. Шевченка.
Марія КОСТЕЦЬКА
