Майже 45 років він виходить на головну сцену країни — театру імені І. Франка. Причому одна з вистав — “Шельменко-денщик”, у якій Анатолій Гнатюк виконує головну роль — йшла тут чверть століття! Нині народний артист грає “лише” у семи спектаклях, а ще активно гастролює з антрепризою.
— У нас нещодавно відбулася прем’єра, — каже зірка театру і кіно. — Це комедія “За двома зайцями”, в якій, крім молодих акторів, задіяні Тамара Яценко й Оксана Пекун. Свого часу я не один рік грав Голохвастова, а тепер — Сірка, батька Проні. Причому дебютував як режисер, тож можете мене привітати. (Усміхається). Втім, якщо чесно, це не моя вистава, а покійного Сергія Данченка. Я ж лише повернув її на сцену, чому дуже радий. До речі, нашу антрепризу зможуть побачити не тільки в Україні. На листопад уже заплановані гастролі в Чехії та Польщі.
— Театр — це добре, а що у вас з кіно?
— З кіно — складніше. Сьогодні, звісно, знімають значно менше, ніж раніше. І то, в основному, серіали. З крайніх робіт можу назвати “Зозулі” й “Плут-2”. Їх фільмували уже в час повномасштабної війни. Тож постійні повітряні тривоги вносили свої корективи у творчий процес. Знаєте, навіть налаштуватися психологічно було непросто. До того ж бюджети проєктів нині невеликі, тому гонорари акторів різко впали. Та це й зрозуміло: кошти тепер ідуть на фронт.
— Свого часу вам доводилося зніматися з російськими акторами. Як вони ставилися до українських колег?
— До нас завжди їхали, бо тут усе було дешевше. Від оренди приміщень до кінотехніки. Тобто знімати в Україні було економічно вигідно. Режисери ж тоді що робили: на головні ролі запрошували московських акторів, а вже у “масовку” — наших. Звісно, й платили не до порівняння. Відчувалась також зверхність росіян. Я ніяк не міг зрозуміти, звідки таке ставлення? При тому, що це були доволі посередні артисти... Інколи мені доводилося просто посилати їх на три букви. Так би мовити, за курсом “военного русского корабля”.
— А як би ви речення продовжили: я ненавиджу Росію і росіян, тому що...?
— Вони вбивають українців. Напали на нашу країну так підло і так... Мені навіть важко підібрати відповідні слова. Знаєте, я до останнього чомусь був упевнений, що до війни справа не дійде. І це був справжній шок, коли зранку 24 лютого 2022 року мене розбудила дружина й сказала, що Київ бомблять. Так, як свого часу — 22 червня 1941 року — нашу столицю бомбили німецькі фашисти. Тепер це робили уже російські фашисти... Тому я їх ненавиджу!
— Як часто вам доводиться бувати у госпіталях?
— Постійно. Ми, артисти, повинні виступати у госпіталях, бо поранені солдати потребують моральної підтримки. Наприклад, нещодавно — у День захисників і захисниць України — я був в одній зі столичних лікарень. Концерт влаштували у коридорі. Хто з хлопців міг, той вийшов чи виїхав із палати, хто ні — слухав через відчинені двері. Олег Микитенко грав на баяні, а я співав... Такі концерти, що називається, зі сльозами на очах. Проте намагаємося не давати волю емоціям, адже головне — покращити настрій нашим героям.
— А як покращуєте настрій собі, якщо не секрет?
— Час до часу їжджу з друзями на риболовлю. (Усміхається). Або на малу батьківщину — Хмельниччину, або в інші регіони. Скажімо, останній раз був поблизу Львова. На ставку, що в 20 км від міста, влаштували спортивну риболовлю. Основна умова — що б ти не зловив, маєш відпустити. Мені пощастило витягнути — це було непросто — шестикілограмового осетра. Ну, майже шестикілограмового. Не буду брехати. (Сміється). Я з ним сфотографувався і відправив назад у водойму. На радість рибини.
— А як же приготування юшки, якою ви славитеся?
— Того разу було без неї. (Усміхається). Знаєте, я справді люблю готувати. Особливо — на природі. Маю свій рецепт, як зварити смачну юшку: крім риби, в казан треба кинути півня (обов’язково — домашнього) або дику качку, яку вполювали. Отоді страва вийде супер! Також просто неба добре смакують смажені карасі або коропи. Не те слово... Тепер, на жаль, менше можливостей, ніж до війни, але, як тільки з’являється, я користуюсь.
— Анатолію Васильовичу, за статистикою, 60% українців тримають домашніх тварин. А ви?
— У мене вдома їх дві: чихуахуа і “дворняга”. З останньою пов’язана ціла історія. Узимку хтось викинув цуценя на смітник. Просто в пакеті й коробці. Я відкрив, а там — маленька собачка. Заніс додому, вона підняла голову та поклала лапку мені на руку. І я зрозумів, що ми нікуди її не віддамо. Оце буде одинадцять років, як Лакі з нами. До слова, дворовий пес — на відміну від породистої Б’юті — передчуває повітряні тривоги. Якщо він знервовано біжить у ванну, значить, через декілька хвилин лунатиме “сирена”. Тут і в телефон можна не заглядати!
