У Києві нині здійснюють цікавий проєкт, що називається Dictum. Найкращі українські музиканти беруть участь у записі альбому, до якого увійдуть 17 камерних симфоній Євгена Станковича. Це своєрідний підсумок роботи уславленого композитора, який писав ті твори протягом 50 років!
— Для мене була приємною несподіванкою така ініціатива, — каже народний артист, лауреат Шевченківської премії, Герой України. — Насправді я ні про що не знав. (Усміхається). І якщо чесно, дивуюся, що сьогодні, коли щоночі в нас повітряні тривоги, люди недосипають, але приходять та записують мої твори. Я від усього серця їм вдячний. Щоправда, не знаю, чи заслужив на таке. Ну, але це вже час покаже.
— На схилі літ ви стали більш самокритичним?
— Я постійно — у самокритиці. Інша річ, що часова відстань від першої камерної симфонії, написаної у 1971 році, до останньої — пів століття! Що там уже себе критикувати, коли тоді я був молодий, красивий і здоровий. А тепер — просто красивий. (Сміється). До слова, я ще жодного разу не був на записах цього проєкту й на концерти не ходжу. На жаль, не дозволяє стан здоров’я.
— Сьогодні вас називають “останнім із могікан”. А своїх вчителів — видатних композиторів минулого — ви іноді згадуєте?
— Так, звісно. Це — Лятошинський, Людкевич, Солтис... Вони — дійсно видатні постаті! Я займався також у Скорика — щоправда, недовго, десь із рік. Знав і Кос-Анатольського: хоч не вчився у нього, але донька Анатолія Йосиповича була моєю однокурсницею. Це було так давно — майже шістдесят років тому. Згадую усе, мов чарівний сон, про який співає хор “Гомін”. (Усміхається). Львів для мене досі — улюблене місто, бо там відбулося чимало важливих подій у моєму житті.
— А на рідне Закарпаття час до часу навідуєтеся?
— Іноді приїжджаю у Сваляву, але ненадовго — дні на два. Тепер там живе багато переселенців. Страшно багато! Люди з усієї України приїхали на Закарпаття, утікаючи від війни. Сім’ї з Луганська, Запоріжжя, Харкова і т. д. Кому не вдалося виїхати за кордон — з різних причин — оселились у цьому регіоні. Знайомі жаліються, що дуже зросли ціни. Тепер орендувати квартиру там дорожче, ніж у Києві.
— До речі, якщо не секрет, пенсія у вас достойна?
— Як вам сказати — 20 тисяч. На вашу думку, це достойно чи не достойно? (Після паузи). Я стараюсь про це особливо не думати. Живу творчістю. Тепер ось чекаю прем’єри “Реквієму”, який написав на замовлення Швейцарії. Радий, що дав його виконувати національній капелі “Думка” Савчука й академічному симфонічному оркестру Сіренка, бо це великі музиканти.
Мені взагалі завжди щастило на колег-диригентів. Від Степана Турчака, який втягнув мене в багато творчих справ, до Теодора Кучара, котрий виконує мої твори ще з шістдесятих років і навіть видав за океаном диск. Тепер же познайомився з Кері-Лінн Вілсон, яка теж починає мене грати... Боюся, що когось забув згадати, бо насправді цей список довгий.
— А вам не шкода того часу, що віддали колись Спілці композиторів України?
— Я двічі був головою й щоразу не міг добути до кінця своєї каденції. Втікав звідти. Так і казав відкритим текстом: “Я не можу та не хочу!” Не тому, що час витричаю, а тому, що для мене це все якесь дуже далеке. Я за натурою інша людина. До слова, вважаю, що творчі спілки — не тільки музична — мають існувати. Інакше може пропасти наша культура. У тій чи іншій формі подібні організації існують і в США, і в Канаді. Їх підтримує як держава, так і спонсори.
— Вам уже вісімдесят три роки. Не хотіли би поміняти цифри місцями?
— Ні. (Усміхається). Це хай нинішні тридцятилітні мріють дожити до восьмидесяти трьох. Я ж уже залишусь зі своїми роками... Тепер у мене, звісно, більше вільного часу, ніж колись, тому можу писати. Проте здоров’я уже нема. Та й голова стала дурніша. Деякі близькі кажуть, що зовсім. (Довго сміється).
— Євгене Федоровичу, який рік із тих, що за плечима, ви могли б назвати найщасливішим?
— Важко відповісти на це питання, бо кожен рік мав як щасливі, так і нещасливі дні. Робота, поїздки, контакти. Останні породжували різні ситуації — нервові чи навпаки. Проте головне — коли немає війни, люди можуть нормально жити. Просто жи-и-и-ти. Своїми проблемами, своїми бідами, своїми прагненнями. Тобто щось планувати й на щось надіятися. А сьогодні єдина надія — щоб той жах, що триває майже чотири роки, нарешті закінчився.
