Цей гурт не переплутаєш з жодним іншим українським колективом. Як за піснями (це вам не попса), так і за іміджем (чого лише варті смушкові шапки). Не дивно, що “ДахаБраха” має шанувальників не тільки в Україні, а й за кордоном. Щойно вони повернулись з чергових гастролей...
— Наш європейський тур був доволі насичений, — розповідає фронтмен гурту Марко Галаневич. — Ми зіграли 22 концерти: від Кіпру та Іспанії до Норвегії та Нідерландів. Тільки в останній країні мали шість виступів. Коротше кажучи, поїздкою залишились задоволені. Як і тим, що до нас приходила велика кількість місцевої публіки. Нині дуже важливо, щоб українські меседжі звучали в усьому світі. І зі сцени, і поза нею. Аби люди на Заході краще розуміли, що відбувається в Україні, а також природу цієї війни. Ну й небезпеку, що постає перед усім цивілізованим світом.
— Приїжджаючи з-за кордону, де тиша та спокій, додому, де щодня і щоночі ворожі атаки, як швидко перемикається ваш внутрішній “тумблер”?
— Нам особливо не доводиться цього робити. Хоч географічно, під час туру, ми перебуваємо в інших країнах, але постійно тримаємо руку на пульсі подій, що переживає наша країна. Повітряних тривог і канонад у Європі, звісно, не чути, але їх добре чують рідні та близькі. А потім діляться у месенджерах що, де й коли було зруйновано вибухами... І, повернувшись додому, великої різниці не відчуваємо. Хоча, безумовно, за кордоном безпечніше. Що тут говорити.
— У Відні відгриміло “Євробачення”. Скажіть, ви грішним ділом ніколи не думали про участь у цьому конкурсі?
— Років десять тому нас запрошували. Ми навіть пройшли відбірковий тур, але наступний етап збігся з якимось закордонним фестивалем і ми вирішили поїхати на менш пафосну подію, ніж “Євробачення”. (Усміхається). Далі не робили ніяких спроб, бо розуміємо, що це не зовсім наш формат. Зрештою, не горимо бажанням підняти свою популярність, оскільки нинішній рівень, за великим рахунком, нас задовільняє. Маємо багато хорошої публіки й майже скрізь були переповнені зали. Звичайно, це не порівняти з медійністю, яку дає “Євробачення”, але цей шлях для нас ближчий і органічніший.
— Зате тоді зріс би ваш гонорар. До речі, сьогодні скільки у ньому нулів? Якщо це не секрет...
— Три нулі точно. Хоча буває по-всякому. (Усміхається). В американському турі, наприклад, наш агент організовує певну кількість концертів. Десь це великі майданчики, а десь — маленькі клуби. В останніх ми виступаємо за набагато менший гонорар. Ну, щоб не сидіти без діла й не проїдати гроші у перерві між серйозними івентами. Поки що стратегія така: коли з’являється можливість, треба виступати й говорити з публікою. Нам потрібна підтримка. Не нашому гурту, звісно, а нашій країні. Тому кожну нагоду ми намагаємося використовувати.
— Після концертів глядачі іноді вам щось дарують?
— Так. Або місцеві сувеніри, або якісь смаколики. Скажімо, на останніх концертах у Нідерландах це були вафлі та сири. (Усміхається). А щоб таке щось велике й значне — ні. Зрештою, ми до того не заохочуємо, бо возити потім із собою зайві речі накладно. У нас дуже багато інструментів. Плюс мерч, який продаємо з благодійною метою, щоб зібрати кошти для наших Сил оборони. Тому всі валізи й так переповнені.
— Одну річ принаймні вам не доводиться возити із собою — бритву. Можливо, тому ви й відростили бороду?
— Основна причина, власне, це лінь. (Усміхається). Я став бороданем у 2005 році. Тоді це ще не було модно, тож я мав трохи дивакуватий вигляд. Зате тепер нічим не виділяюсь на фоні всіх київських, амстердамських чи норвезьких чоловіків. (Сміється). Що може змусити мене зголити бороду? Наразі такої потреби не було. Зрештою, доньки ніколи не бачили мене інакшим. Я думаю, вони дуже злякались би, побачивши тата в новому іміджі.
— А вегетаріанства ви ще не зреклися?
— Ні, не зрікся. (Сміється). Моя віра називається пескетеріанство. Я вживаю рибу й сири, але не їм м’яса. З таким харчовим набором цілком можна жити. Поки якісь лікарі не накричать, у принципі, свій раціон не змінюватиму.
— Нещодавно у вас був ювілей — 45-ліття. Де вас застала ця дата, Марку?
— У літаку. (Усміхається). Увечері ж ми сиділи з нашою хорошою подругою, яка тепер живе у Лімасолі, та відзначали мій день народження. Це було доволі тихо й без особливого пафосу. Єдине — я написав у соцмережах розгорнутий пост з подякою батькам (це ж їхня основна заслуга) і посипалось дуже багато привітань. Безумовно, було приємно відчути, що тебе цінують та люблять... А щодо дати — я не акцентую на ній увагу і намагаюсь не рефлексувати з цього приводу. Є чимало роботи й зосереджуюсь на ній, а не на своєму віку.
