Він майже пів століття на сцені! Починав у легендарному ансамблі “Смерічка”: поруч зі старшими колегами — Назарієм Яремчуком і Василем Зінкевичем. Нині ж виступає вже зі своїми синами, активно гастролюючи Україною та за кордоном.
— У листопаді запланована наша поїздка до Іспанії та Португалії, — каже народний артист України Павло Дворський. — Концерти відбудуться у десяти містах. Звісно, це — благодійні виступи. Збиратимемо кошти для допомоги ЗСУ. Ми вже передавали нашим хлопцям і автомобілі, і дрони (черговий — нещодавно), і ліки тощо. Щоразу працюємо для воїнів конкретної частини. Привозимо, вручаємо, підтримуємо. Без реклами та афішування. Вважаємо, що сьогодні так має робити кожен українець. До речі, в одній із пісень, яку часто виконуємо на концертах, є такі рядки: “Товариство моє, вже той час настає, коли треба зібратися в коло”. Власне, нині, як ніколи, нам усім треба об’єднатися задля України.
— Яким би словом ви описали те, що відчуваєте до Росії та росіян сьогодні: лють, ненависть, зневага?
— Для мене це стадо. Влада зазомбувала їх за допомогою “ящика” і тепер робить, що хоче. Для верхівки — то просто “гарматне м’ясо”. Сподіваюсь, що Бог дасть їм нарешті мізки, аби отямилися й зрозуміли: треба робити життя кращим на своїй землі, а не пхати носа на чужі території. А ще затямили — Україна була, є і буде! На нашу долю уже не раз випадали випробування, але, як тоді ми вистояли, так і нині вистоїмо. Головне — не опустити руки та не занепасти духом. Постійно наголошую це на концертах, виконуючи не лише відомі пісні, а й нові, присвячені нашим захисникам. Вони справді рятують світ від лютої напасті під назвою Росія. Дай Боже їм здоров’я!
— Майже 50 років ви на професійній сцені. Маєте відчуття того часу чи для вас усе — “ніби вчора”?
— Інколи справді здається, що це було нещодавно. (Усміхається). Знаєте, коли мене запросили у “Смерічку”, я вагався. Адже хотів йти працювати у музичну школу — навчати дітей. Мені ж порадили: “Спробуй спочатку свої сили в ансамблі. Якщо раптом не сподобається, у будьякий момент можеш повернутися”. Дебютний концерт відбувся перед земляками, які мене дуже гарно зустріли та благословили в творчу дорогу. До речі, тоді у ВІА солістами були Василь Зінкевич і Назарій Яремчук. Між нами не виникало ніяких непорозумінь. Я мав добру музичну освіту, вони — сценічний досвід. Ми допомагали один одному. Словом, я одразу влився у колектив.
— Ви ж були знайомі й з Володимиром Iвасюком?
— Так. Уперше ми зустрілися у 1965 році на конкурсі молодих виконавців Чернівецької області. Він виступав за свій район — грав на скрипці, а я за свій — на баяні. (Усміхається). З того часу я стежив за творчістю Івасюка та виконував його перші пісні — “Я піду в далекі гори” та “Червону руту”. А потім, коли вже був у “Смерічці”, ми разом з Назарієм зустрічали Володю, який приїздив зі Львова, де навчався у консерваторії. Ми йшли у філармонію, сідали за рояль і слухали нові твори. Це було дуже цікаво!
У ньому дивовижно поєднувалися простота й геніальність. Ніякого апломбу чи зверхності. Мовляв, я великий музикант, чиї пісні популярні. Він був трудоголік, мав чимало талантів (наприклад, захоплювався фотографією), а також тямив у моді. Дуже елегантно — зі смаком — одягався. Пригадую, якось прийшов у шкіряному піджаку. Потім і ми з Назарієм купили собі такий. (Усміхається). Івасюк міг написати ще сотні прекрасних творів, але й ті пісні, які він залишив нам, упевнений, співатимуть завжди!
— Тут ще одна цікава дата наближається — 45 років вашому шлюбу. За той час ваш сімейний човен потрапляв у шторми?
— Ми завжди брали приклад з наших батьків, які прожили у любові та злагоді 65 років. Світлана — співачка. Ми познайомились у тій же “Смерічці”. Свого часу виступали і дуетом, і окремо. Звісно, коли твоя дружина теж людина творча, це багато чого полегшує. Вона знає, що це таке — гастролі, записи, хвилювання. Пройти той шлях дуже нелегко, але Світлана — поруч. Виховала двох синів, тепер займається онуками... Мріємо ще відсвяткувати 50, а потім і 60 років спільного життя. Ну, але на це — воля Всевишнього.
— Павле Ананійовичу, а як ви форму підтримуєте у свої 72?
— Багато ходжу пішки, стараюся висиплятися, стежити за харчуванням. Їсти всього потроху, але небагато й часто. Віддаю перевагу овочам і фруктам. Уникаю вживання смаженого м’яса. Зранку люблю випити каву, а після обіду — зелений чай. На ніч можу перехилити пів склянки доброго вина. (Усміхається). Та головне, що мене тримає, — творчість. Граю і на електропіаніно, і на гітарі, і на баяні. Хоча 18 кілограмів уже важкувато. (Сміється). З часом хочу повернутися до заняття тенісом, але наразі немає вільного часу. Я ж увесь час на гастролях.
