Один із найвідоміших українських режисерів відсвяткував поважний ювілей. Романові Балаяну виповнилося 85 років! З цієї нагоди в столичному Будинку кіно відбувся урочистий вечір, що зібрав друзів, колег і шанувальників його творчості. А напередодні президент підписав указ про нагородження видатного митця орденом князя Ярослава Мудрого.
— Романе Гургеновичу, наскільки це було для вас приємною несподіванкою?
— Я загалом до такого роду нагород ставлюсь доволі тверезо. Приємно, звісно, але не можна сказати, що я просто очманів. (Усміхається). Тобто, якби мене не відзначили, нічого страшного не було б. Тим більше, що я вже маю один такий орден, тільки якщо тепер це четвертого ступеня, то раніше вручили п’ятого. До слова, у мене також є три ордени “За заслуги”, кавалером яких я став у різні роки.
— 85 — число, звісно, красиве, але... Ви не хотіли би поміняти цифри місцями?
— На 58? (Усміхається). У тому віці я був бодрячок. Навіть дуже. Не було ніяких хвороб, а тепер прокинулися старі болячки. То ноги, то задишка, то ще там щось. На жаль. Усе — через війну, що стала тригером. Абсолютно. Це ж не хвилинне видовище, а те, що супроводжує тебе весь час. До речі, я ще до повномасштабного вторгнення називав Путіна сатаною...
— Київ і область ледь не щоночі атакують. Ви уже навчилися приборкувати страх, коли повітря розрізають сирени?
— Ви знаєте, я особливо тим не переймаюсь. Коли вночі починається повітряна тривога, все одно не встаю з ліжка. На відміну від дружини, яка жахливо нервує. Вона сидить то у ванній, то в туалеті. Щоразу в неї нервовий тик від тих сирен. Ну а зранку, коли довідуєшся, що сталося й де сталося, це взагалі... (Зітхає). Що там говорити. Про такі речі треба горювати мовчки.
— Ваш крайній фільм “Ми є. Ми поруч”, у якому головну роль зіграв Ахтем Сеітаблаєв, вийшов у 2020 році. Бажання зняти нині ще щось не виникає?
— Я навіть маю готові сценарії, але вони не дуже пасують до воєнного сьогодення. До того ж я не раз уже казав: дорогу — молодим! Мені цікаво, хто там іде за нами, розумієте? За останні тридцять років мене, за великим рахунком, вразили тільки два фільми: “Шамара” Наталії Андрейченко і “Плем’я” Мирослава Слабошпицького. Хоча були й інші непогані роботи, зокрема моїх учнів. Останнім же часом нічого нового не дивився. Ну ось зроблять у Будинку кіно ліфт, тоді й ходитиму на прем’єри. (Усміхається).
— Ви колись, здається, хотіли попрацювати зі Святославом Вакарчуком. Ще не втратили інтерес?
— Так, я хотів його знімати, але він вічно був зайнятий. Як не гастролі, то ще там щось. Знаєте, лідер “Океану Ельзи” викликав у мене інтерес не через свою популярність. Річ не в тім. Мені подобається його обличчя — воно протестне, розумієте? Актор Олександр Абдулов набагато талановитіший за Олега Янковського, але у нього немає тієї харизми, що була в останнього. Так і у Славка Вакарчука. Неважливо, кого і як він гратиме. Може й не грати. Взагалі. (Усміхається). Шкода, звісно, що в нас нічого не вийшло. Якби я його знімав, фільми були би набагато кращі й набагато цікавіші.
— Кажуть, ви дуже полюбляєте дивитися поєдинки боксерів. Випадково у дитинстві чи юності не захоплювались цим видом спорту?
— Коли я був дев’ятикласником, у нашій школі відкрили секцію боксу. Мене поставили битися з іншим хлопцем. І той з усього розмаху дав рукавицею — ще й тим боком, де шнурівки — мені у вухо. Після того воно три дні було незрозумілих розмірів. (Усміхається). Більше я на тренування не ходив, але дивитися поєдинки люблю. Футбол для мене нецікавий, точніше незрозумілий, а бокс — так. Я дуже вболіваю за Олександра Усика. В очікуванні трансляції не сплю, переживаю й тішуся потім його перемогами.
— Цьогоріч у вас ще одна дата — 60 років шлюбу. Вже відсвяткували чи “діамантове весілля” попереду?
— Ми справді одружились 60 років тому — 20 січня 1966 року. Тож цю дату вже відзначали, так. Покликали друзів у ресторан. Чи не дивуюсь я, що стільки років прожив з однією жінкою? Ні. Я взагалі-то одноженець. Який там іще — це вже інша річ. (Сміється).
— Не так давно ви їздили у Вірменію. На якийсь фестиваль чи до рідних?
— Так, ми їздили до родичів. Вони з Карабаху, звідки — ви, мабуть, знаєте — їх змусили виїхати. Тепер племінниця і племінники живуть у Єревані. Я ж провів у столиці Вірменії два місяці. І це було страшне — суцільна обжирайлівка. (Сміється). Кожні два дні хтось телефонував та запрошував у ресторан. Кажу, нажерся, як не знати хто. Коли ж повернувся в Україну, сісти на дієту не вдалося, бо настав мій день народження. І хочу сказати, що святкування перманентно тривають. Сподіваюсь, у травні нарешті все закінчиться.
