Віктор Анісімов: “У Трампа свій стиль. І це круто...”

Сьогодні він один із провідних українських модельєрів. Його одяг можна побачити в гардеробі багатьох зірок телебачення, сцени, спорту. (Не втомлюватиму вас переліком прізвищ). Проте головний клієнт нині — так би мовити, №1 — Володимир Зеленський. Саме завдяки Вікторові Анісімову змінився стиль президента: зі світшотів кольору хакі на вишукані чорні костюми, що викликало схвальні відгуки прискіпливої західної публіки. 

“Кожна примірка перетворюється на сеанс психотерапії” 

— Остання наша зустріч із Зеленським відбулася чотири дні тому, — каже 61-літній Віктор Анісімов. — Щоправда, перед тим я тиждень прочекав, щоб потрапити на аудієнцію. У графіку президента вдалося викроїти трохи часу лише в неділю. (Усміхається). Треба було показати йому невеличку зимову капсулу (теп­лі куртки, в’язані речі й т. п.), а також ще один костюм для офіційних подій. Мені важливо було побачитися і почути побажання, тобто отримати зворотний зв’язок.

— Чоловіки, як відомо, не люблять примірок. У випадку із президентом та ж історія?

— Так. (Сміється). Але він розуміє, що це необхідність. Йому ж потім з’являтися у тому всьому на людях. Тож хочеш-не-хочеш, а треба... Втім атмосфера щоразу — дуже невимушена. Знаєте, Зеленський настільки позитивний, що кожна примірка перетворюється — принаймні для мене — на сеанс психотерапії. (Усміхається).

— Ви знайомі, здається, понад двадцять років?

— Десь із 2002-го чи 2003 року. Тоді мене — чи не єдиного українського дизайнера, що працював із чоловічим одягом, — запросили у “Квартал 95”. До того хлопці виступали в “кавеенівських” шкіряних штанях і футболках. Я ж запропонував їм вбрати костюми, переконавши, що гумор повинен мати суворий вигляд.

Потім ми періодично зустрічалися з тих чи інших приводів. Проте після 2019 року була шестилітня перерва. І тепер, коли надійшла пропозиція співпраці, я дуже переживав, що Зеленський, мабуть, змінився. Так, як це часто буває з людьми, котрі потрапляють у владу. Проте мої побоювання виявились марними. Він залишився таким же живим, крутим й оптимістично налаштованим. Що вже казати про почуття гумору!

Для початку ми підготували невеличку капсулу — те, як я це бачив — і презентували президентові. Потім дещо переробили (буквально за три дні) з урахуванням його побажань: трохи вкоротили рукави й загальну довжину виробу, трохи звузили штани, а щось, навпаки, розширили. Та все ж на 99 відсотків речі залишилися такими, як попередньо задумувалися. Тож я був задоволений результатом.

— Тепер це не тільки про моду, а й про політику. Причому найвищого рівня. Вас не “напружувала” особлива відповідальність?

— Ні, зовсім. По-перше, я займаюсь тим, що мені подобається, тому це не “напружує”. По-друге, мені цікаво розв’язувати такі головоломки. Тобто вирішувати складні задачі, які ти сам собі чи хтось ставить. Це справді захоплює! А все решта — насамперед сприйняття іншими людьми — від мене вже не залежить. Я навіть дивуюсь, що дехто акцентує увагу на тому, який вигляд має президент. У нинішній ситуації головними мали би бути інші теми. Війна, зброя, допомога... Але, що поробиш: так складаються обставини.

— А як би ви оцінили стиль американського президента?

— Якщо у людини є стиль, це вже круто. А у Дональда Трампа, треба віддати належне, він є. Білі сорочки, червоні краватки, сині костюми. Плюс зачіска і автозасмага... Його ні з ким не сплутаєш. Тому, мабуть, артистам дуже легко пародіювати президента США. Інше питання, що той стиль може мені не подобатися і я так не вдягався б. (Сміється). Проте він — особистість, а речі — це продовження особистості.

“На Донеччині усі розмовляли українською” 

— Нещодавно пройшов Український тиждень моди, в якому ви традиційно брали участь. У нинішніх умовах — це виклик?

— Зрозуміло, що сьогодні всім нелегко. Як морально, матеріально, так і з логістикою й іншими нюансами. Але, як влучно хтось сказав, малювати, писати, танцювати і т. п. треба тільки в тому разі, якщо ти не можеш цього не робити. Тому будь-який художник чи дизайнер, якщо він не на фронті — та й навіть там — не перестає думати про щось прекрасне. Якими б складними не були часи, ти робиш свою справу далі. Більшого або меншого масштабу. В тому чи іншому вигляді. Всі якось так працюють — і я у тім числі.

— Які речі сьогодні вас інспірують та мотивують?

— Я все життя ставився до світу, що мене оточує, із захопленням. Ніби до якогось дива дивного. (Усміхається). Тому мене мотивує все! Навіть нині. Я не розумію людей, які посипають голову попелом. Так, війна, так, страшно, але... Це можна порівняти з метастазами від хвороби. Головне, що тіло — здорове та прекрасне. Не сумніваюсь, що одужання рано чи піз­но настане!

— Серед вітчизняних дизайнерів ви єдиний — колишній військовий. Це вам якось допомагає у роботі чи навпаки? Маю на увазі звичка до дисципліни та навантажень — як фізичних, так і психологічних...

— Відверто кажучи, я не справжній “зварювальник”, а тільки маску вдягаю на будівництві. (Усміхається). Чотири роки я провчився у військовому інституті фізичної культури, після чого отримав скерування у Донецьк — у політичне училище, на кафедру фізпідготовки. Тому з армією як такою я насправді майже не стикався. І навіть форму одягав лише один раз — на врученні капітанських погонів. Зазвичай же ходив у спортивному костюмі. (Сміється).

А дисципліна... До неї мене привчили ще зі школи, якщо не з дитсадка. Моя мама почувалась начальницею і була, як командир дивізії. (Усміхається). Дотримання режиму, виконання домашніх завдань, фізичні навантаження, порядок у речах і т. д. Спробуй-но тільки щось там порушити чи раптом не виконати! Звісно, я теж люблю, щоб усе лежало на поличках, але якщо хтось його розкидає, то й нехай. (Сміється).

— Ви згадали про Донецьк. Коли останній раз там були?

— 30 квітня 2014 року. Відлетів звідти до Греції, а повертатися довелося до Києва. Небо для наших літаків уже було закрите. А син — йому тоді було дев’ятнадцять — виїхав у липні. Після того ніхто з нашої сім’ї у Донецьк не навідувався. Я мешкав у цьому місті майже тридцять років, встиг його полюбити, але вже почав забувати навіть назви вулиць... Мабуть, за свого життя уже туди і не повернуся.

До речі, я ж сам із Чернігівської області, навчався в українській школі й до сімнадцяти років розмовляв рідною мовою. Щоправда, потім була радянська армія, тому... А коли у 1985-му приїхав на Донбас, знаєте, що мене вразило? Ні, не терикони, це було очікувано. Якщо в обласному центрі й деяких інших великих містах спілкувались в основному російською, то на периферії — навпаки, українською.

І ще один момент. Я мав широке коло спілкування: від курсантів та офіцерів у політучилищі до футболістів, з якими часто ганяв м’яча, та людей з інших сфер. Проте жодного разу — що у містах, що у селах — не зустрічав ні одного сепаратиста. Росія просто прийшла туди й усе нахабно забрала. Ошукавши наших людей. От і все.

“У моєму віці звичок не змінюють” 

— Для захоплення футболом у вас залишається час? Знаю, що раніше це було тричі на тиждень.

— То святе. (Сміється). Футбол — це сокровенне й недоторканне. Ніщо, навіть погана погода, не може змінити ситуацію. Оце я з вами розмовляю, а мені пишуть у месенджері: “Ну що, ти був на тренуванні?” Ні, в моєму віці звичок не змінюють. Це як на велосипеді: поки їдеш — усе гаразд, зупиниш­ся — впадеш. Тому... Я щодня маю якісь активності. Якщо не буцаю м’яча, то граю у теніс чи просто бігаю. Останнє, правда, ненавиджу, але вдягаю кросівки — і вперед. Обов’язкова програма — десять кілометрів. Це один із рецептів від стресів. Тільки так можна перезавантажитися.

— Про дорослого сина ви згадували, але ж у вас ще маленька донька. Якщо я правильно порахував, їй рік і два місяці?

— Усе правильно. Вона народилась 26 серпня 2024 року. І тепер у моєму житті є таке ось чудо. (Усміхається).

— Сприйняття батьківства у зрілому віці інше, ніж це було в молодості?

— Коли на світ з’явився Данька, мені був 31 рік, і ми тільки-но починали весь “двіж”. На календарі, зазначу, була середина дев’яностих. Місто — Донецьк. (Усміхається). Я прокидався о п’ятій ранку, а засинав о першій годині ночі. І так, мабуть, протягом чотирьох років. Без вихідних та “прохідних”... Тому момент, коли маленька грудочка чогось незрозумілого перетворюється в особистість, минулого разу пройшов повз мене. Я пам’ятаю сина вже років із п’яти. (Сміється). А Мішель росте сьогодні в мене на очах та дорослішає щодня. 

— I що з останнього найбільше зворушило тата?

— Ой, це суцільне захоплення. Донечка ходить, щось розповідає, махає руками. Знаєте, моє захоплення світом, про яке я вам казав, з роками лише зростає. У мене просто така цуценяча історія. Я в зах­ваті б’ю себе вухами по щоках. (Сміється). Коли ж з’явилася дитина, це помножилося ще на сто. Тому я... я просто переповнений щастям. І цим щастям сяють мої очі.

БЛІЦ 

— Париж чи Лондон?

— Лондон.

— Елізабет Тейлор чи Софі Лорен?

— Ееее... Наталі Імбрулія.

— “Барбі” чи “Оппенгеймер”?

— “Оппенгеймер”.

— Кава чи чай?

— Чай.

— Троянди чи фіалки?

— Фіалки.

— Пістолет чи автомат?

— Мабуть, автомат. Але краще — без зброї.

— Поїзд чи літак?

— Літак.

— “Баленсіага” чи “Армані”?

— “Баленсіага”, звісно.