“Надзвичайно слабка українська оборона допомагає Росії просуватися”, — так західні аналітики оцінюють нинішню ситуацію на фронті. Акцент вони роблять на Авдіївському напрямку — кажуть, там немає належних укріплень. Водночас зауважують, що й на інших важливих ділянках картина приблизно така сама.
Україна вступає у нову фазу війни, коли треба копати, копати й копати, наголошують міжнародні оглядачі. Українські захисники, зазначають вони, зводять лінії оборони на захід від Авдіївки, але роблять це лише тепер, а не декілька місяців тому, коли обіцяв президент Володимир Зеленський. Після втрати Авдіївки будувати оборону стало ще важче: ЗСУ доводиться протистояти силам РФ, що наступають, та одночасно споруджувати укріплення. Війська, призначені для виконання бойових завдань, часто змушені рити траншеї під обстрілами.
Те, що є проблеми з фортифікаціями, визнають й українські військові. “У кожному регіоні, на кожній ділянці фронту — все по-різному. Десь будують укріплення, десь бетонують, а десь немає нічого”, — констатують вони.
Після шквалу критики представники Міноборони поспішили спростувати закиди, називаючи звинувачення ворожою ІПСО (інформаційно-психологічною операцією). У соцмережах вони опублікували фото фортифікаційних споруд у чотирьох різних точках на Авдіївському напрямку та зведення нової лінії оборони на Запорізькому напрямку. А президент Володимир Зеленський повідомив, що Україна будує захист з трьох смуг завдовжки 2000 кілометрів і що темпи, мовляв, хороші.
Хай там як, очевидно: потужних ліній оборони на всій лінії зіткнення наразі немає. “У нас у Часовому Ярі, окрім як у підвалах звичайних будинків чи колишніх підприємств, ніде сховатися та врятувати своє життя, — каже військовослужбовець ЗСУ Артем Карякін. — І це дуже послаблює становище наших військових. Ми мали досить часу, щоб окопатися, доки не було наступу на цій ділянці фронту. І мені не зовсім зрозуміло, чому нічого до ладу не зроблено...”
Чому українська сторона не зводила інженерно-фортифікаційних споруд, тоді як ворог нарощував ешелоновану оборону? Хто винен у цьому? І що тепер робити?
— Будівництво будь-якої лінії оборони передбачає, що армія готується не наступати, а перебувати в обороні, — пояснює координатор групи “Інформаційний спротив” Олександр Коваленко. — Після швидкого звільнення Харківщини, Київщини, Чернігівщини, Сумщини та правобережної Херсонщини ми не мали наміру зупинятися. Ми планували йти далі, тому не будували фундаментальних ліній оборони. Тепер переходимо до оборони. До того ж війна перейшла у фазу “на виснаження”. Для цього потрібні потужні фортифікації.
— Будьмо відверті: ніхто ні в Україні, ні на Заході, ні, зрештою, в Росії не думав, що війна так затягнеться, — додає військовий аналітик Василь Пехньо. — Ми, зокрема влада, думали, що Путін схаменеться або ж можуть бути якісь інші сценарії закінчення війни, і під це підлаштовувалися. Тепер відбувається переосмислення ситуації — перехід від короткотривалої війни до довготривалої. У цю канву лягає і побудова фортифікаційних споруд.
— Ми планували або наступати, або вести активну оборону — на простих спорудах завдавати максимального ураження противникові за рахунок маневреності наших військ, — каже військовий експерт Олег Жданов. — Під простими спорудами маю на увазі декілька ліній траншей, максимум — взводні й ротні опорні пункти (ВОПи й РОПи), тобто це не бетонні укріплення. Так було до осені 2023 року. Але війна скоригувала ситуацію, і ми зрозуміли: якщо не копати й не залити це все бетоном, то буде дуже важко утримувати території.
— Влада каже, що тривав контрнаступ, а отже, у планах було деокупувати наші землі, а не будувати лінії оборони, — зазначає співголова Громадської ініціативи “Права справа” Дмитро Снєгирьов. — Але ця версія дещо контроверсійна. Наступ відбувається на певних ділянках фронту. Натомість протяжність російсько-українського фронту — приблизно 1200 кілометрів. Ми не планували наступати на всій лінії зіткнення. Тому мали взяти до уваги те, що є напрямки, де можуть атакувати окупанти.
Зауважу, росіяни безуспішно штурмували Авдіївку десять років, бо там були підготовлені інженерно-фортифікаційні споруди. А на захід від Авдіївки укріплень не було. Тепер за провали на фронті змінюють керівництво деяких бригад. Виникає логічне запитання: “А як командири бригад у чистому полі мали стримувати танкове угруповання і піхоту ворога без ешелонованої системи оборони? За що ви їх усуваєте? І про яке збереження життів військових ідеться, якщо на гарячих ділянках не побудовано бліндажів, опорників, шанців (земляних укріплень у формі ровів з насипом. — Авт.)?
Тепер нам показують світлини, що на деяких ділянках є укріплення. Так, на деяких ділянках, можливо, є шанці два метри завглибшки й один метр завширшки. Але ж це не ешелонована оборона. У західних ЗМІ йдеться про те, що зі супутника наших ліній оборони не побачили. Лінію Суровікіна видно з космосу. Це не військова таємниця. Будь-хто охочий може переконатися в її наявності. А лінії Шмигаля, назвемо її так, не побачиш. Хоча на її побудову виділено чималі гроші — 13 мільярдів гривень.
— Те, що ми не мали підготовлених рубежів на деяких ділянках, якось скоригувало ситуацію на полі бою?
● Д. Снєгирьов:
— Авжеж. Противник штурмував Авдіївку п’ять місяців. Зазначу, що окупантам вдалося прорватися лише тому, що вони використали дренажну систему й зайшли в тил українського угруповання у лоб. І тут, до речі, питання до військової розвідки — чому вона проспала ці маневри?
За п’ять місяців, поки трималась Авдіївка, можна було побудувати інженерно-фортифікаційні споруди на виході з міста. Росіяни лінію Суровікіна будували чотири місяці. Але це ешелонована система оборони: мінні поля, протитанкові рови, “зуби дракона”, шанці, капоніри (казематні споруди. — Авт.) і так далі. Те, що на виході з Авдіївки не було лінії оборони, призвело до втрати кількох населених пунктів, зокрема Степового, Сєверного і Ласточкіного.
— Хто відповідальний за проблеми з фортифікація ми на українському фронті? Кого треба карати?
● В. Пехньо:
— За оборонні укріплення на передовій відповідає сухопутна бригада, яка тримає конкретну ділянку фронту. За 5 кілометрів углиб уже відповідальність цивільних структур. Бригада на передовій вирішує, які їй укріплення потрібні. А Сили підтримки ЗСУ, до складу яких входять інженерні війська, виконують це замовлення.
Силам підтримки бракує тракторів, екскаваторів і навіть рук. І тут уже потрібна залученість цивільно-військових адміністрацій. А ще багато залежить від планування командування на місцях — командирів бригад та оперативно-тактичних управлінь. Тож призначити одноосібного винного не можна. Це колективна безвідповідальність. Десь винен голова ОВА, десь — комбриг, який не зважав на фортифікації.
— Які ще проблеми тут бачите?
● В. Пехньо:
— Неефективний розподіл коштів для спорудження укріплень у тилах. Спостерігаємо дивні та незрозумілі критерії визначення ціни. Наприклад, Житомирська область у лютому оприлюднила підряд із будівництва фортифікацій на 350 мільйонів гривень. Водночас у сусідній Рівненській області вартість тендеру на укріплення — майже 1 мільярд гривень.
Є труднощі з будматеріалами. Це велика логістична проблема. Майже вся бетонна промисловість України або на Заході — у Рівненській, Львівській та Хмельницькій областях (а це вимагає великих витрат на транспортування), або на Сході — на Харківщині, Донеччині, Миколаївщині (де повноцінне виробництво майже неможливе).
Треба покращити співпрацю з цивільними організаціями. Це вже стосується військових. У військових просто немає достатньо техніки. А цивільні аж ніяк не прагнуть її надавати на передову з ризиком втрати. Обласні військові адміністрації мають знайти важелі впливу.
● Д. Снєгирьов:
— Я бачу тут бажання деяких чиновників нажитися, подеколи — і відвертий саботаж. Наведу приклад. Запорізька військово-цивільна адміністрація 4 січня цього року оголосила тендер на будівництво взводного опорного пункту. 15 січня тендер скасували через відсутність учасників. Ну як так можна? Вражає і сума тендеру — 117 мільйонів гривень. На взводний, не ротний опорний пункт! Для порівняння: на Сумщині будівництво аналогічного взводного опорного пункту коштувало 45 мільйонів гривень.
● О. Жданов:
— Мене дивують скарги на брак бетону, мовляв, треба його здалеку везти. Бетонно-розчинні вузли, які виробляють бетонні суміші, можна змонтувати за декілька тижнів, і не треба нічого возити. Коли будують дороги, усі бетонно-розчинні вузли розташовуються приблизно на відстані 50 кілометрів один від одного. На Житомирській трасі їх було три, коли робили її капітальний ремонт до Євро-2012. А у нас проблема, де взяти бетон ближче до лінії фронту.
— Якими мають бути лінії оборони?
● О. Коваленко:
— Їх має бути три. Перша — це смуга забезпечення — мінні поля, “зуби дракона” тощо. Ця лінія може бути углиб до 5 кілометрів, вона повинна заважати ворогові швидко просуватися.
Друга лінія оборони — головна, углиб на 15 — 20 кілометрів. Тут розташовані основні фортифікаційні споруди: окопи, ВОПи, РОПи (опорні пункти, які утримують взводи або роти), ДОТи (довготривалі опорні точки) і так далі. Ці фортифікаційні споруди мають бути розміщені так, щоб підрозділи могли вести маневрені дії.
Третя лінія оборони — тилова. Але саме вона в разі прориву першої лінії та загрози прориву другої поступово перетворюється на першу та другу.
Окрім того, на лініях оборони визначають рубежі залежно від цілей та методів ведення оборонних дій. Чи будуть Сили оборони використовувати ось таку класичну концепцію оборони чи дещо іншу — це вже військова таємниця.
— Чи можливо виправити ситуацію з побудовою міцних фортифікацій на лінії зіткнення?
● В. Пехньо:
— На фронті під час активних бойових дій нереально будувати потужні лінії оборони. Я спілкувався з бійцями, вони кажуть, що не ближче ніж за 5 кілометрів можна застосовувати техніку. Бо все те, що ближче підходить — будь-який трактор чи екскаватор, — ворог моментально знищує FPV-дронами.
Але далі ми можемо споруджувати міцні укріплення. І мова не лише про траншеї. Потрібно побудувати, так би мовити, міцну стіну проти зла. Якщо ми цього не зробимо, то будемо втрачати не лише території, а й бійців. І жодні фортифікації без армії не стримають ворога.
