У радості й горі пара прожила аж 72 роки. Та їхні почуття не згасли. “Мама й досі ніжно цілує тата перед сном”, — каже їхня дочка.
“Батько народився у 1922 році. Ми завжди святкуємо його день народження 18 лютого. Хоч досі не відомо, звідки ця дата, бо у паспорті не було вказано ні дня, ні місяця його появи на світ. Лише рік. Архіви збереглись тільки від 1923-го. Тато — ветеран Другої світової. Пішов служити у перші дні війни, тоді йому було 19 років. Мав кілька поранень, але дійшов до самого Берліну. Був нагороджений численними медалями й грамотами. А ще гордиться тим, що походить зі славетного козацького роду. Бо його прадід по материній лінії служив сотником у самого Богдана Хмельницького.
Коли тато був молодший, його часто запрошували у школи, де ділився з юним поколінням історією свого життя. Тепер же до нього учні самі приходять, вітають на свята і охоче слухають його розповіді. До речі, він — почесний громадянин Старокостянтинова, — зауважує дочка подружжя Надія Нестерчук. — Історія знайомства батьків досить цікава. Мама з подружкою пішли на вечорниці. Тато, хоч залицявся до тієї другої дівчини, взявся проводжати додому обох. Подрузі не сподобалась така ідея... Відтоді мама і тато більше не розлучались, бо запали одне одному в душу. Вісім місяців зустрічались, а в 1953 році побралися. Весілля відгуляли по-скромному, бо часи тоді були нелегкі. Мама часто ходила до місцевої панянки, яка вміла шити, і допомагала їй. Так опанувала кравецьку справу і сама собі пошила весільну сукню. А святковий віночок їй привіз зі Львова брат. Це тоді було справжнім шиком! У батьків збереглись весільні фотографії. Вони там такі вродливі обоє. Поселилися молодята у хаті прапрадіда, яка дуже скидалася на Шевченкову. Невдовзі взялися будувати нову, тяжко працювали, навіть з річки каміння носили. Спершу дах накрили очеретом, а згодом — шифером. Батько сам поклав у новій оселі підлогу, змайстрував вікна й двері. У 1954 році народився мій старший брат, а через п’ять років — я”.
Ніна та Іван Чайки все життя працювали на місцевому цукровому заводі. Він — токарем, дружина — лаборанткою. У вільний час жінка ще й шила. “У матусі замолоду золоті руки були, шви дуже рівненькі виходили, ні одної складочки. Тому до неї люди завжди ходили. Вона обшивала навіть дружин місцевих керівників, — додає співрозмовниця. — Із цукрового заводу батьки вийшли на пенсію. Дочекалися чотирьох онуків та шістьох правнуків, допомагали нам із братом їх глядіти й виховувати”.
За словами доньки, за 72 роки подружнього життя почуття батьків лише зміцніли. А поваги одне до одного побільшало. “Дай Боже, щоб кожен так прожив, як тато з мамою. У любові й злагоді. Про таке справжнє і щире кохання ми часто лише читаємо у книжках чи бачимо у кіно. Вони ніколи не сварилися. Ба більше, тато на маму жодного разу кривого слова не сказав, не те щоб руку підняти, — ділиться дочка. — Досі мама ніжно цілує тата, як лягають спати, і бажає мирної ночі. Без поцілунку дружини він не засне”.
У 103 роки Іван Антонович пережив два інсульти й операцію. Через хворі ноги пересувається за допомогою ходунків. Рідні допомагають йому вийти у двір, щоби насолодитись свіжим повітрям. Довгожитель любить переглядати телевізор, який діти йому подарували на 100 років, особливо стежить за політичними новинами. А компанію йому, звісно ж, складає кохана Ніна.
“Вони все роблять разом. Десь часом поїдемо з чоловіком у місто, вертаємось, а тато з мамою нас вкупці вже чекають. Щодо віку, то, можливо, далася взнаки й генетика, — зауважує дочка. — Татова мати Катерина була довгожителькою, померла у 101 рік. Та й батько завжди дбав про своє здоров’я — не пив, не курив, не переїдав. І знаєте що? Він дуже любить цибулю, бере її і до супу, і до картоплі, і до борщу. Жартуємо, що сам з’їдає чи не половину запасів ріпчастої на зиму. Але нам не шкода, лиш би здоровий був. До речі, у маминому роду теж були довгожителі”.
Надія Нестерчук зізнається — її мама все життя мріяла повінчатись зі своїм коханим Іваном. “Але не могли через певні обставини. А то недавно десь ненька почула, що коли пара живе не в церковному шлюбі, то після смерті, на тому світі, вони не зустрінуться зі своїми дітьми. І що, мовляв, життя без вінчання погано впливає на долю нащадків. Це її дуже занепокоїло, — розповідає дочка. — Минулого року ми з чоловіком повінчались. От нарешті цей крок вирішили зробити й батьки. Мама одягнула білу хустку, в якій я брала шлюб, святковий наряд. У наш дім прийшов настоятель храму та дві жінки, які прислужують там. Мама й тато обмінялись обітницями, обручками, їм перев’язали руки і вони пообіцяли бути один з одним до кінця. У присутніх виступили сльози на очах. У колі найближчих, серед яких були похресники батьків, ми скромно відсвяткували вінчання. Я спекла для молодят улюблений торт — бісквіт із безе та горішками. У такий прекрасний день вони дозволили собі навіть трішки шампанського. Звісно, був тост і за мирне небо над Україною”.
Новина про вінчання пари довгожителів облетіла чи не увесь світ. Донька подружжя каже, що й досі отримує привітання, навіть від незнайомих. “Люди пишуть, що захоплюються батьками, що вони і їх надихнули зважитись на такий крок — вінчання, — розповідає пані Надія. — У час війни, коли навколо багато горя, чути такі новини приємно. Ба більше. Навіть мій син з невісткою кажуть, що також задумались над церковним шлюбом. Хочуть це зробити після перемоги, бо син військовий, воює ще з часів АТО”.
Настоятель храму Різдва Пресвятої Богородиці ПЦУ у Старокостянтинові ігумен Лаврентій вперше провів таїнство вінчання парі такого поважного віку. “Головне в житті, знайшовши одне одного, — зуміти зберегти у стосунках любов, взаєморозуміння, повагу та підтримку. Пара Івана та Ніни — це приклад для багатьох”, — зауважив ігумен.
До речі, Іван та Ніна Чайки — не єдине подружжя, що зважилося на церковний шлюб після кількох десятків років спільного життя. Віталій та Раїса Ковальчуки з селища Антоніни, що на Хмельниччині, обвінчалися після того, як прожили в парі 57 років. Віталій Миронович пів століття працював невропатологом Антонінської районної лікарні, а дружина Раїса Францівна — медсестрою. Доля їх поєднала в далекому 1968 році. У подружжя двоє чудових дітей. Дочка Лілія стала вчителькою, а син Віталій продовжив родинну династію медиків. Після закінчення Вінницького медичного інституту працює лікарем.
“Церемонія вінчання відбулася 27 травня цього року — в день народження чоловіка. Йому виповнилося 89 років, — розповідає 76-літня пані Раїса. — Корони тримали дочка Лілія та син Віталій. Тепер ми Богом обвінчані. А шлюб вирішили взяти, щоб і на тому світі бути разом”.