Михайло народився й виріс у Збаражі. Після школи здобув освіту спеціаліста з інформаційних технологій у Тернопільському НТУ імені Івана Пулюя, працював за фахом — займався розробкою та модеруванням сайтів. Розумів, що воювати доведеться всім, тож восени 2024 року добровільно приєднався до Об’єднаної штурмової бригади Нацполіції “Лють” і став бойовим медиком.
“Торік у липні ми вирушили в напрямку Іванопілля (Донеччина). Через високу насиченість дронами пересуватись можна було лише малими групами, тож нас було троє. Ми мали замінити на позиції бійців, а вони вже опинились в частковому оточенні. Командир нашої групи разом зі ще одним воїном пішов у розвідку. Встиг повідомити, що вони потрапили в засідку і вступили у стрілецький бій, а далі з’язок обірвався. Наш дрон зафіксував їхні тіла, — розповідає лейтенант поліції Михайло Підгородецький. — Згодом надійшла інформація, що на іншій позиції є двоє поранених”.
Штурмовий загін вирушив на евакуацію. Медик йшов ззаду, прикриваючи спини бійців, які вели вогонь, знищуючи окупантів, що ховались в укриттях. Вивели поранених і виявили неподалік тіла загиблих побратимів. “Я підбіг, зрізав спорядження й кріплення шоломів, а потім разом відтягнули їх від небезпечної ділянки, аби не потрапити під ворожий вогонь, — згадує бойовий медик. — Тоді розділились на дві групи — кожна виносила тіло свого побратима. Евакуація була дуже важкою, в небі вдень і вночі літали російські дрони. У перший день тягнули тіло хащами до краю посадки, там замаскували, а самі відійшли на безпечну позицію. Нам повідомили, що ворог починає штурм, тож підготувалися до бою. На щастя, добре спрацювали дронарі — знищили окупантів, хоч вони були в антитепловізійних плащах”.
Четверо бійців продовжили евакуацію, чітко плануючи свої дії на кожні 30 секунд — поки змінювались дрони в повітрі. Вдалося занести тіло до будівлі, там залишились на ніч. За тілом вирушив наземний роботизований комплекс, але росіяни масовано били з гаубиці, мінометів і дронів, тож дорогою його знищили. Тим часом евакуаційна група потерпала від спраги. “Воду нам доставили безпілотником. Та ми не встигли її забрати — у прислане одразу влучив ворожий дрон, — ділиться Михайло. — Щоб оминути відкриті ділянки, довелося переправляти тіло воїна через річку. Тоді перебіжками дістались до нашої позиції, де змогли відпочити. І стали чекати на машину. Загалом евакуація тривала п’ять днів”.
Першого серпня воїни поклали тіло побратима в бронемашину, самі сіли всередину. Проїхали близько двох кілометрів, як раптом пролунав вибух. “Двоє побратимів загинуло. Всередині все стало палати, — згадує штурмовик. — Я став вибиратись з машини, але ноги підкосились, впав на землю. Підбігли побратими й відтягнули мене. На ліве плече наклали турнікет — рука висіла на шкірі... На евакуацію чекав близько п’яти годин, біль був нестерпний. Я знепритомнів, лиш дорогою повертався до тями на кілька секунд. Пам’ятаю, як мене питали про групу крові, як вставляли трубку в обпечене горло... А тоді побачив світло лампочок, яке блимало над головою, і зрозумів, що в лікарні”.
У Дружківці воїну провели високу ампутацію лівої руки й відправили до лікарні імені Мечникова, що в Дніпрі. Вся ліва частина його тіла була в опіках і осколках. Медики провели кілька операцій, зокрема на очах. Михайло бачив світло і розрізняв кольори.
Тим часом мати переживала за сина, від якого не мала звістки вже близько двох тижнів. “Та якось подзвонив його побратим. Сказав, що Михайло поранений, втратив руку і не бачить, — зітхає пані Тетяна. — У мене був шок”.
Невдовзі пораненого перевели до вінницької лікарні, де він переніс ще кілька втручань. “Але розвинулось післяопераційне ускладнення — підвищився внутрішньоочний тиск, внаслідок чого я втратив залишки зору”, — зауважує співрозмовник. Опісля воїн потрапив до Лікарні святого Луки (Перше ТМО міста Львова), куди й примчала з-за кордону його мама. Михайла мучили сильні болі, зокрема фантомні. “Були відчуття, наче руку, якої немає, сильно скручує й ламає”, — ділиться він.
“Син був у вкрай важкому стані. Найгірше, що нічого не бачив. Я намагалась приховати емоції, щоби Михайло не почув тремтіння мого голосу”, — каже мати. Відтоді вона була поряд, допомагала в усьому — годувала, перевдягала, мила, возила у колісному кріслі. У Лікарні святого Пантелеймона воїну зробили складну операцію для збереження зору на правому оці, зокрема усунули крововиливи й вилучили осколки, замінили кришталик. “Ліве око мені зберегли, але на нього я не бачу. Тоді як на правому, попри часткову відсутність сітківки і травматичну катаракту, зір поволі став відновлюватись. Наразі можу бачити розмиті об’єкти”, — розповідає Михайло. Але, каже, є надія, що різкість зору з часом вдасться поліпшити.
Під час занять у НРЦ “Незламні” воїн працював над відновленням рівноваги й почав ходити. А завдяки роботі з ерготерапевтом навчився орієнтуватись у просторі за допомогою тростини й користуватись мобільником. “Тут мене поставили на ноги й навчили бути самостійним. Тепер можу помитись, вдягнутись, приготувати собі їсти, знайти потрібний кабінет, навіть робити покупки в магазині, — ділиться 30-річний Михайло Підгородецький. — Лікарі кажуть, що це диво”.
Для бойового медика, який переніс близько десяти операцій, лікування й реабілітація ще не закінчилися. А надалі він планує повернутися до роботи в ІТ-сфері.
