Навесні минулого року волинянин став батьком донечки. Але не встиг нарадуватись її першими несміливими кроками й почути заповітне “тато”.
“Максим родом із села Раків Ліс, що на Волині. Після школи вивчився на маляра-штукатура, але за професією не працював. Щоб заробити на життя, трудився офіціантом і барменом у закладах Камінь-Каширського. Відтак працював оператором на пошті, — розповідає дружина бійця Марія Кухтей. — Ми побралися у 2024-му. А торік навесні на світ з’явилася Мирослава — татова копія, навіть характером у нього вдалася”.
У перші дні великої війни на захист країни став Максимів батько. Зі слів дружини, він також рвався на фронт, хоч і не мав військового досвіду. “Коханому тоді було 19 років. У ТЦК йому відмовили, бо мав проблеми із зором, — зауважує Марія Кухтей. — Та чоловік був наполегливий. У липні 2025 року добровільно приєднався до 10-ї гірсько-штурмової бригади “Едельвейс”. Дістав позивний “Туз”, бо любив грати в карти. Після тижня навчання його підрозділ вирушив на Донеччину. Максим опанував керування дронами, навіть придбав кілька безпілотників за власний кошт, щоб шліфувати майстерність. Побратими казали, що йому добре ця справа вдавалась. А я й не сумнівалась, бо чоловік з дитинства був наполегливий і рішучий. А ще — він щиро вірив у нашу перемогу. Не раз повторював: “Бог на нашому боці. Все буде Україна”.
На жаль, перше бойове завдання стало для волинянина останнім. “Незадовго до трагедії ми розмовляли. Максим переконував, що все добре. Казав, що під час підготовки показав чудові результати і його відібрали на важливе завдання. Знаєте, поганих передчуттів у мене було. Хіба що того дня донечка була дуже неспокійною. Писала чоловікові, але він вже не відповідав, — зауважує дружина. — Це сталось торік 16 жовтня поблизу села Званівка, що на Донеччині. Максим із побратимами повертався із завдання. Мали бути там три дні, але затрималися ще на два. Десь о четвертій ранку почався сильний обстріл, напевно, їхню групу помітили росіяни. Максим кинувся шукати хоч якесь укриття і наступив на ворожу міну. Його евакуювали, але дорогою до шпиталю, о 7.30 ранку, серце чоловіка зупинилось. У свідоцтві про смерть йдеться, що причиною стали множинні уламкові поранення. До свого 23-річчя коханий не дожив місяць. Поховали його на Алеї Слави у Камінь-Каширському. Хоч я і гладила холодні чоловікові руки й цілувала крижані вуста, все одно чекаю на нього. Досі не вірю, що його немає. Дні проходять у турботі за дитиною, це й допомагає хоча б на секунду вгамувати пекучий біль у серці. Тато чоловіка далі служить, тепер уже за двох”.
