Євген родом із Костянтинівки. У перші дні великої війни добровільно долучився до лав ЗСУ. Адже понад усе мріяв визволити рідну Донеччину від окупантів.
“Женя зростав кмітливим, розумним, веселим, добрим. Одного разу я серйозно захворіла. То брат сів на велосипед і поїхав за 70 кілометрів до Святоуспенської Святогірської лаври, щоб поставити свічку за моє здоров’я, — розповідає рідна сестра воїна Маргарита Безкоровайна. — Змалку він захоплювався конструкторами, комп’ютерами, музикою. Вісім років навчався у музичній школі по класу фортепіано й грав на ньому просто феєрично. Закінчив біологічний факультет Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Далі була строкова служба в навчальному центрі Національної академії сухопутних військ імені П. Сагайдачного. Там отримав звання молодшого сержанта й військову спеціальність — командир гармати. Із 2019 року Євген працював оператором комп’ютерного набору в Костянтинівській лікарні. А у вільний час вивчав польську та англійську мови”.
16 березня 2022 року Євген Безкоровайний приєднався до ЗСУ. “Бо мав загострене почуття справедливості. В усьому, — додає сестра. — Спершу служив в одному з відділів Краматорського районного ТЦК та СП. Але не раз казав, що не хоче сидіти з паперами. Рвався на передову. Тому перевівся у взвод розвідки й воював на Лиманському напрямку. Отримав позивний “Ганс”. У жовтні 2023-го брат доєднався до 79-ї окремої десантно-штурмової Таврійської бригади, де був старшим розвідником-гранатометником. Разом із побратимами боронив Мар’їнку. З вересня 2024 року Євгена перевели у відділення безпілотних авіаційних комплексів розвідувальної роти військової частини №А0224 на посаду водія-електрика. Він із захопленням вивчав нову техніку, алгоритми польоту дронів, вів спостереження і розвідку певної території. Робота також була непростою. Адже треба було по 12 годин поспіль стежити за монітором. Чи не кожні пів години доводилося приземляти дрон і міняти в ньому акумулятор. І робити це все на відкритій місцевості”.
Свій останній бій Євген Безкоровайний прийняв 14 листопада минулого року в районі села Іллінка Покровського району. “Того дня він, як завжди, написав: “Я поїхав”. А я відповіла: “Чекаємо”. Це було 12 листопада. 15-го він мав повернутися на базу. Але не повернувся. Важке уламкове поранення не залишило шансів на життя, — зауважує Маргарита. — Коли мені повідомили про смерть Євгена, думала про одне — як сказати батькам... Жетон брата відтепер завжди зі мною. Він — мій талісман. На ньому дуже цікавий надпис: “І немає спокою голові у вінці”. Пізніше дізналася, що це фраза з фільму “Чоловік-павук”, який Євген обожнював”.
Воїна похоронили на одному з кладовищ Харкова. Посмертно його нагородили орденом “За мужність” ІІІ ступеня.
