Ще зі шкільних літ він мріяв стати офіцером. Саме тому вступив до Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Воював в ООС. А під час повномасштабного вторгнення боєць з позивним “Знайка” боронив Харків і Донеччину.
“Коли я була на сьомому місяці вагітності, загинув чоловік. Володимир не знав тата. Тож дітей, сина та дочку, підіймала сама, — розповідає мати воїна Наталія Векліч. — На світогляд Володі дуже вплинув його дядько — мій молодший брат, який у 2014 році добровільно пішов воювати, служив у батальйоні “Донбас”. Під Іловайськом потрапив у полон, де пробув чотири місяці. Ще в 11 класі син заявив, що бачить себе тільки в армії. Він успішно склав ЗНО, підготувався до фізичних випробувань і подав документи до Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у Львові. Там син гарно себе зарекомендував, усі чотири роки був у роті почесної варти. Після випуску розпочав офіцерський шлях на посаді командира взводу в 92-й ОШБр імені отамана Івана Сірка. Отримав позивний “Знайка”, адже був ерудованим не лише у військовій справі, а й в інших сферах”.
Коли почалася велика війна, Володимир Векліч перебував на Харківщині, відбиваючи натиск ворога. Згодом разом із побратимами брав участь у деокупації Рогані, Бісквітного та інших населених пунктів області. Попри те, що був командиром, особисто брав участь у боях. Тобто не лише віддавав накази, а й вів за собою підлеглих.
“Під час Харківського контрнаступу штурмова рота під командуванням сина однією з перших зайшла в окупований Куп’янськ і почала зачистку міста від ворога. Там він дістав поранення ноги. Її перев’язали, Володі дали знеболювальні й син продовжив воювати, — зазначає співрозмовниця. — Слізно просила берегти себе. Але він завжди наголошував: “Мамо, я ж командир”. За життя син був нагороджений орденами Богдана Хмельницького ІІ та ІІІ ступенів”.
На війні Володимир зустрів майбутню дружину — грузинку Кеті, яка служила в Іноземному легіоні бойовою медикинею. “Вони розписались на Донеччині. А в травні цього року повінчались у Києві, — додає Наталія. — У 2024 році син став заступником командира батальйону 43-ї окремої механізованої бригади. Отримав звання майора. Попри підвищення, завжди був поруч зі своїми побратимами”.
У листопаді Володимир мав приїхати додому у відпустку. Але через загострення ситуації на Куп’янщині її довелося відкласти. 19 жовтня 2025 року поблизу Піщаного майор Векліч отримав поранення, несумісні з життям. “Поховали ми Володю у селі Журавне на Вінниччині, де він виріс, — каже мама воїна. — Побратими створили петицію з проханням удостоїти сина звання Героя України”.
... Коли Володимир загинув, дружина Кеті одягнула його золотий хрестик на товстому ланцюжку, зі словами: “Я нестиму твій хрест далі”. Нині вона воює на Сумщині та мстить ворогам за смерть коханого.
Петиція про присвоєння звання Героя України (посмертно) Веклічу Володимирові Володимировичу
