З дитинства він знав, що обов’язково працюватиме у поліції, а коли виріс, вивчився та служив оперуповноваженим. Взимку 2023 року Микола Степанюк приєднався до ОШБ “Лють” і став мужнім воїном.
“Минуло два роки, а час зовсім не лікує. Все чекаю, що постукає синочок і, як завжди, з усмішкою скаже: “Матусю, я вдома. Так скучив за вами”, — розповідає мати воїна Олена Степанюк. — Коли у мене почалися перейми, ми з чоловіком їхали в пологовий, сильно поспішали, а нас спинили поліцейські. Як дізналися, куди прямуємо, жартома сказали: якщо народиться хлопчик, то, можливо, буде колись поліцейським. Так і сталося. Не раз синові, як підріс, розповідали цю історію. То потім він увесь час наголошував, що мріє працювати у правоохоронних органах.
Микола змалку захоплювався спортом — важкою атлетикою, футболом, туризмом, підіймав гирі, навіть брав участь у всеукраїнських змаганнях і посідав призові місця. Після навчання у столичній Національній академії внутрішніх справ син працював оперативником у поліції Козятина (Вінниччина). У цей час познайомився з майбутньою дружиною Ілоною. Микола розслідував крадіжку й прийшов у магазин, аби взяти відео з камер спостереження. Молоденька продавчиня відразу запала йому в серце. Вони стали зустрічатись і невдовзі побрались. У 2021 році у пари народився син. Микола був дуже щасливим. Мріяв, як ходитиме з Марком на футбол, мандруватиме прекрасною Україною. Та недовго набулись вони разом”.
Восени 2022 року в складі зведеного загону правоохоронців Микола Степанюк вирушив на деокуповані території Харківщини, щоб забезпечувати правопорядок. Побачене там сильно вплинуло на нього. “Я бачив страждання людей. Тож не можу і не хочу чекати, поки прийде якийсь окупант, знущатиметься з моєї дружини, вбиватиме мою дитину і катуватиме моїх батьків. Мушу йти, щоб вас захистити”, — сказав рідним.
“У лютому 2023-го син доєднався до штурмового полку “Цунамі” Об’єднаної штурмової бригади Нацполіції “Лють”. Став гранатометником, — додає батько бійця Руслан Степанюк. — Після бойового злагодження Микола разом із побратимами вирушив на Донеччину — в район Кліщіївки, що неподалік Бахмуту. Там було дуже важко. Росіяни скидали на них заборонені фосфорні бомби. Але син ніколи не скаржився, що йому важко. Ми ж увесь час переживали. Якось із Миколою не було два дні зв’язку, то думали, що збожеволіємо. А коли він зателефонував з чужого номера, то розплакались від щастя”.
5 серпня 2024 року Микола Степанюк на псевдо “Сімба” отримав важке поранення голови на Покровському напрямку. “Під обстрілами побратимам вдалось забрати сина з розбитої ворожим ударом позиції та евакуювати до госпіталю у Дніпрі, — пригадує мати бійця. — Ми теж виїхали туди... Пам’ятаю, як взяла Миколу за руки, а вони такі холодні. Ми щиро молились, вірили в диво... Але 8 серпня о 15.40 синочка не стало. Так нестерпно щоранку прокидатись і розуміти, що вже ніколи не обіймемо сина. Лише у снах”.
Указом президента воїна нагородили орденом “За мужність” ІІІ ступеня та почесним нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ “Хрест Хоробрих”. Також Миколі Степанюку посмертно присвоєно звання “капітан поліції”.
