19 грудня 2024-го воїн 95-ї десантно-штурмової бригади Віктор Кузьменко зник на бойовому завданні поблизу села Мала Локня на Курщині. Тривалий час рідні сподівалися, що він живий, що, можливо, у полоні. Але доля розпорядилася інакше...
“Віктор народився у Чорнобаївці на Херсонщині. З дитинства мав чудовий голос, любив співати, закінчив музичну школу, клас баяна, — розповідає дружина воїна Марина Кузьменко. — Але музика була радше його хобі. Після школи він вивчився у Херсонському державному університеті на економіста. Працював в одній із фірм водієм-експедитором, менеджером із логістики. Ми познайомилися 7 квітня на Благовіщення під час поїздки з друзями до Олешківського лісу. Віктор відразу мені сподобався, почуття виявилися взаємними. Нам було вже за 30, і ми добре знали, чого хочемо у цьому житті. За рік побралися, оселились у Чорнобаївці. Виховували синочка Даниїла, якому тепер 13 років, і донечку Анастасію — їй 11-ть. Віктор був чудовий батько і чоловік. Не повірите, але ми жодного разу не посварились. Любили подорожувати, і загалом, мали багато планів”.
Після повномасштабного вторгнення родина Кузьменків залишилась у Чорнобаївці. А потім була окупація. “Одного дня на роботу до Віктора приїхали із російської ФСБ, допитували, хотіли навіть забрати “на яму”. Та минулося. Було й таке, що коханого ледь не розстріляли окупанти на блокпосту. Але й тоді Бог його вберіг. Коли рашисти відкрили у нашому селі школу, ми були змушені переховувати сина й дочку. Не хотіли, щоб вони там вчилися, — згадує співрозмовниця. — А скільки радості було, коли ЗСУ звільнили правий берег Херсонщини, не можу вам передати. Опісля наша родина волонтерила, опікувалася бездомними тваринами”.
У липні 2024-го Віктора Кузьменка мобілізували. “Мати чоловіка на той час хворіла на онкологію, вже злягла. Він міг оформити законну відстрочку, але відмовився. Казав, що боронитиме рідну країну, що це його обов’язок, — провадить далі дружина. — Віктор потрапив у 95-ту десантно-штурмову бригаду, став стрільцем-снайпером. Воював на Сумщині й Курщині. Він навіть рідко дзвонив, бо бойові завдання були тривалими — інколи й по 40 днів міг не виходити на зв’язок.
16 грудня чоловік повернувся з чергового завдання. Його групі дали сім на відновлення. Але вже наступного дня Віктор повідомив, що плани змінилися, побратими потребують допомоги, тому, мовляв, не до відпочинку. Як ми вже пізніше дізналися, 19 грудня поблизу населеного пункту Мала Локня, що на Курщині, зав’язався бій. Віктор до останку прикривав побратимів, адже був снайпером. Але сам дістав смертельне поранення. На жаль, тоді його тіло не змогли забрати з поля бою. Понад рік він вважався зниклим безвісти. Увесь цей час у нас жевріла надія, що Віктор живий. Якось навіть воїн, який повернувся із полону, казав, що бачив там схожого на нього. Я щодня писала чоловікові в соцмережі про успіхи дітей, школу, життя в його рідній Чорнобаївці. Про дім, дах якого потік після обстрілів. Малювала картини, замовляла сімейні портрети. Готувала коханому сюрприз, коли повернеться. Він повернувся. Але в холодній труні... 22 грудня 2025 року був дзвінок з Рівного — повідомили, що тіло Віктора ідентифікували після масштабного обміну. Причиною смерті стала мінно-вибухова травма. 31 грудня чоловіка поховали на Алеї Слави в Чорнобаївці. Тепер у нашій сім’ї немає Нового року. Є дата, яка розірвала серце і змінила все життя”.
