Ветеран охоче ділиться рецептами й наголошує, що навіть після важких втрат можна рухатись далі.
“До повномасштабного вторгнення я займався ремонтом квартир “під ключ”, робота подобалась, замовників не бракувало, адже вони мені довіряли. У вільний час захоплювався футболом, любив подорожувати. Готувати теж подобалось, але зазвичай — для себе, родини, — розповідає Назар Царик. — У серпні 2023 року мене мобілізували. Проходив службу в бригаді “Помста” 3-го прикордонного загону імені Героя України полковника Євгенія Пікуса. Воював на Донеччині. У лютому минулого року біля Костянтинівки отримав важке поранення. Ми з побратимами виконували бойове завдання, прилетів ворожий дрон, під моїми ногами розірвалася граната... На щастя, мене швидко змогли евакуювати, надали допомогу. Проте ноги врятувати не вдалося. Звісно, це сильно підірвало мій моральний стан, бо я не знав, як жити далі після ампутації і що мене чекає. Але допомогла сім’я: батьки, дружина, дворічна дочка. Після госпіталю у Дніпрі мене відправили на реабілітацію у Всеукраїнський центр воєнної травми Superhumans Center. Там я вже почав пересуватись у кріслі колісному. Найгірше, що можна робити після травми — порівнювати, як було до того. Бо так вже не буде. Буде по-іншому. Іноді мене турбує фантомний біль — мозок пам’ятає ноги. Але з часом ти вчишся жити й з цим, людина адаптується до всього, навіть до втрати частини себе”.
Спочатку, додає Назар, він знімав відео про те, як проходить реабілітація, про перші кроки на протезах. А одного разу ерготерапевт запропонував ветерану приготувати щось на кухні.
“Першим був бургер, мені допомогли змонтувати відео і я виклав його у TikTok. Там воно набрало чимало переглядів, люди залишили велику кількість слів підтримки й надихнули займатись кулінарним блогом. Вирішив, що він матиме назву Nazar.Restart, що означає “перезапуск”. Адже так і є — у мене нове життя після поранення, — додає ветеран. — Готую на власній кухні, на плиті та у духовці, часто виручає мультипіч. На протезах готувати нормально, не відчуваю незручностей. Ідеї для відео придумуємо з дружиною, вона допомагає під час зйомок. Зазвичай робимо то двічі на тиждень, бо я ще повернувся до ремонтів квартир. У своїх сюжетах багато жартую, розповідаю про свій побут. І людям то імпонує. Рецепти прості в нас, зготувати неважко кожному. Наприклад — салат з кабаносів, оладки, картопля з беконом, бульба в кожушку, мачанка з білих грибів, стейки. Блог — то моя відрада”.
Недавно Назар отримав біонічні протези й вчиться ходити на них. Мріє невдовзі відкрити власний заклад харчування. Що саме це буде — поки таємниця.
“Після поранення я почав дивитися на міста зовсім по-іншому. Спостерігаю: чи є пандус при вході до закладу, чи зручно людині на кріслі колісному відчинити туди двері, чи помістяться протези між столами, — чи взагалі тут хтось подумав про людей з інвалідністю, — каже мій співрозмовник. — В Україні інклюзивність тільки розвивається. Десь ставлять пандус — але під кутом, як трамплін. Чи роблять кнопку виклику, але вона на висоті двох метрів. Інклюзивність — це не про жалість. Це про нормальне життя. Коли місто стає доступним для людей на протезах чи на кріслах колісних, воно автоматично стає зручнішим для всіх. А після війни осіб з інвалідністю буде більше... Тим, хто опинився у такій ситуації, як я, скажу: якщо є можливість ставати на протези — треба використовувати цей шанс. Бо стояти — це інше відчуття, йти — інший рівень свободи. Звісно, це важко, спина працює більше. М’язи працюють інакше. Ти не просто йдеш — ти контролюєш баланс, кут, вагу, поверхню. Сходи — це окрема історія, бруківка — теж, слизька підлога — ще той квест. До вечора втома не тільки фізична, вона глибша. Але хотів би, щоб мій приклад мотивував інших бійців не опускати рук, шукати себе, займатись тим, про що давно мріяли”.
