Він народився й виріс у селі Шпиченці, що на Житомирщині, у багатодітній сім’ї. Після школи проходив строкову службу в морфлоті. А повернувшись, працював трактористом, згодом заробляв ремонтами. І хоч сімейне життя не склалось, любив свою доньку Дарину.
Після початку великої війни Олександр Сісецький добровільно став на захист України.
“Сашко був золота людина, готовий останнє віддати, аби всім довкола було добре, — ділиться молодша сестра воїна Ірина. — Завжди підтримував, у важких обставинах намагався розрадити й згладити гострі кути. А от про свої життєві труднощі не розповідав, не хотів нікого обтяжувати”.
Якось Олександр вирішив переїхати на Буковину, там брався за різні роботи, зокрема, працював на продуктовому ринку. “Ми познайомились випадково, замовляючи каву. Розговорились про строкову, Сашко розказував про корабель і підводний човен, на яких проходив службу. Зрештою поділився, що шукає роботу і житло. От я й вирішив допомогти, — розповідає чернівчанин Олександр Косташ. — Запросив його до батьківської хати — віддав свою парубоцьку кімнату, взяв на роботу — облаштовувати сади.
Сашко став допомагати і в господарстві — працьовитий був, добрий і щирий. Він став нам мов рідний, а двійко моїх дітей полюбив, як своїх”. Господиню обійстя, пані Віру, називав мамою (його батьки давно померли). Так в Олександра Сісецького з’явилась друга родина, з якою він прожив у злагоді 10 років.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, він неодноразово казав рідним про свої наміри піти до війська. “Саша вважав, що молоді не мають воювати, бо ще життя не бачили”, — згадує сестра. Тож на початку березня 2023 року подався у ТЦК. І хоч спершу його не брали, зокрема й через вік, 51-літній доброволець таки домігся свого. “Він був як камінь — такий твердий характер мав, — зазначає пан Косташ. — Якщо щось вирішив, то вже не відступав від своїх намірів”.
Олександр Сісецький потрапив до 15-го мобільного прикордонного загону, став навідником протитанкового ракетного комплексу, дістав позивний “Сивий”. Разом із побратимами брав участь у боях на Харківському й Курському напрямках.
“Будеш плакати — більше звонить не буду”, — сказав одного разу сестрі. Тож вона намагалась стримувати сльози. “Про війну брат нічого не розказував, лише запевняв, що в нього все добре, — ділиться пані Ірина. — Одного разу Саша приїхав у відпустку й подарував моєму внукові шеврон зі своїм позивним. Береже його”.
Воїн разом із Вірою Косташ, яка стала для нього другою мамою. (фото з архіву Косташів)
30 січня цього року “Сивий” із побратимами виконував бойове завдання поблизу села Вакалівщина, що на Сумщині. Раптом у небі з’явились ворожі FPV-дрони. Один вдалось знищити, та внаслідок вибуху іншого старший солдат Олександр Сісецький загинув. Він так і не дізнався, що незадовго перед тим став дідусем — Дарина народила донечку.
В останню путь 54-річного бійця провели на рідній Житомирщині. Зі слів побратимів, він був мужній воїн. А ще — душа колективу, друг для однолітків, а для молодих бійців — батько і наставник.
