Владислав родом із села Білка, що на Сумщині. Пройшов найгарячіші напрямки фронту й навіть після поранення повертався на передову.
“Після 9 класу син вступив до Білопільського вищого професійного училища, де вчився на помічника машиніста тепловоза та електровоза й слюсаря. Дуже любив спорт, в училищі не раз перемагав у змаганнях, зокрема з метання гранати, — каже мама воїна Рузана Святуха. — А ще мав хист до творчості: займався художнім читанням, неодноразово отримував грамоти за акторську майстерність”.
Владислав мріяв працювати на залізниці, але знайти роботу за спеціальністю не зміг. Тож у 2019 році влаштувався охоронцем у Бучі. “А через рік підписав контракт зі ЗСУ. Службу вважав своїм обов’язком і завжди ставився до неї дуже відповідально, — веде мама захисника. — Син опанував артилерійську справу, постійно вдосконалював свої навички. Навіть їздив до Італії на навчання”.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Владислав Лоза був на службі та разом із побратимами стримував натиск російських військ на Луганщині. “Якщо була можливість, син телефонував і ділився, як минають будні на фронті, — зауважує Рузана Петросівна. — Він був навідником, розповідав, як вивозили гармати на позиції та били по ворогу. Владислав справді жив артилерією. Звісно, багато що й не розказував, аби я зайвий раз не хвилювалася. У сина був позивний “Балу”. Мабуть, через його щирий характер. Владислав умів підтримати й пожартувати, коли це доречно”.
Додому захисник приїжджав лише двічі на рік. Під час кожної відпустки намагався побачитися з усіма друзями. “На Владислава завжди можна було покластися, — згадує товариш воїна Володимир Соломаха. — Він ніколи не відмовляв у допомозі. Коли б йому не подзвонив — вдень чи серед ночі — завжди був готовий підставити плече”.
Владислав Лоза виконував бойові завдання на найгарячіших напрямках фронту — Луганщині, Донеччині, Запоріжжі, Харківщині. “Навіть після поранення син повертався на передову. За сумлінну службу отримав відзнаку “Золотий Хрест” від головнокомандувача ЗСУ”, — розповідає пані Рузана.
Свій останній бій головний сержант, командир гармати 26-ї артилерійської бригади імені генерал-хорунжого Романа Дашкевича прийняв 6 вересня минулого року поблизу села Шестерівка (Харківщина). “Хлопці відпрацювали по ворогу, Владислав саме доповідав керівництву про результати, — зі сльозами згадує мама. — У цей момент прилетів ворожий дрон... Шансів вижити в сина не було”.
За день до загибелі вони спілкувалися у месенджері. “Владислав написав: “Мамо, все добре”. Наступного дня я надсилала повідомлення, питала, як справи. Бо вже бувало, що він не відповідав одразу, але завжди читав. А цього разу бачу, що повідомлення не прочитані. Серце стало неспокійним, — мовить жінка. — Я не випускала телефон із рук. Удосвіта 7 вересня мені принесли страшну звістку. Я не могла повірити, що все це відбувається насправді. Відтоді наше життя поділилося на до і після”.
За словами товариша, Владислав дуже пишався тим, що захищає країну. “Він ніколи не сумнівався у нашій перемозі й боровся за неї до кінця”, — зауважує Володимир Соломаха.
26-річний воїн будував плани, мріяв про сім’ю, дітей, власну оселю. “Син дуже хотів одружитися. Ще в Бучі познайомився з дівчиною, зустрічався з нею майже чотири роки. Планував освідчитися коханій, але не встиг, — каже мати. — Вона й досі приїжджає до мене, підтримує, разом ходимо на могилу...”
