Понад шість років чекала мати на сина з неволі. І таки дочекалася — наприкінці літа військовослужбовця 58-ї окремої мотопіхотної бригади Станіслава Панченка обміняли. Додому, у місто Заводське на Полтавщині, він повернувся не сам, а з котом Мишком.
“Станіслав підписав контракт із ЗСУ у 2017-му, у 18 років, одразу після закінчення навчання у транспортному ліцеї, — розповідає мати Валентина Панченко. — На той час двоє моїх старших синів уже служили. Один — із 2014-го, другий — з 2016 року. Станіславові теж дуже хотілося до лав армії. Спочатку він служив на Луганщині, під Кримським, а після ротації, у 2018-му, — вже у Донецькій області. У січні 2019-го виконував бойове завдання неподалік Горлівки. До свого поста не дійшов — його захопили бойовики так званої ДНР. Сина тримали у Донецькому СІЗО. Там він пережив усяке: і допити, і тортури”.
Згодом Станіслава перевели до колонії №32 у Макіївці. За сфабрикованими звинуваченнями у “тероризмі” та “незаконному захопленні влади” українського військовослужбовця “засудили” до 17 років ув’язнення. Пані Валентина не мала можливості спілкуватися зі сином. Протягом першого року жінка знала, де перебуває Станіслав лише завдяки інформації від інших бранців. Про те, що сина перевезли до макіївської в’язниці, також довідалася від військових, яких звільнили під час обміну.
Одного дня до бараку, де жили полонені, “завгосп” колонії (засуджений, який відповідав за господарські роботи) приніс кошеня. “Воно було крихітне і безпомічне, — згадує Станіслав. — Ми його годували чим могли, назвали Мишкою. Бо думали, що це кішка. Але згодом з’ясувалося, що це “хлопчик”. Тож він став Мишком. Котик жив разом з нами, спав на нарах, муркотів. Здавалося, що хотів підтримати кожного з нас”.
Коли Станіслав дізнався, що потрапив до списків на обмін, вирішив, що піде на волю тільки з Мишком. Хлопці пошили спеціальну сумку, щоб перевезти тваринку — міцну, з ущільненими стінками. Зверху написали: “Дім кота. Мишко хоче в Полтаву”. Наглядачі тричі вилучали сумку у бранців, але ті щоразу її повертали. І коли настав день обміну, Стас узяв Мишка зі собою. “Кіт тихенько сидів у сумці, ні разу не нявкнув, ніби розумів, що їде додому”, — згадує хлопець. “Син не знав, чи його випустять із котом, — каже пані Валентина. — Але взяв зі собою. Дорогою у полонених були зав’язані очі, тож Станіслав не бачив, чи кіт іще з ним. Хвилювався, що ті нелюди його викинуть”.
Уже після звільнення, коли Станіслава везли на реабілітацію, він попередив медиків: “У мене в сумці кіт”. “Який іще кіт?!” — здивувалися ті. “Живий. І він теж із колонії №32”, — відповів хлопець. У шпиталі не заперечували проти присутності такого цікавого підопічного. Але воїн вирішив, що вдома пухнастому все-таки буде краще, тож передав його мамі.
“Забрала кота, відгодувала, — каже пані Валентина. — Він став уже доволі пухкеньким. У колонії хлопці самі голодували, але ділилися з Мишком тим, чим мали. Мишко уже в нас обжився, звик, людей не боїться, доволі компанійський. Тішуся, що син повернувся не сам, а з котом. Для мене це справжнє диво. На жаль, чоловік і син Святослав не дочекалися Станіслава з полону. Чоловік помер, а Святослав загинув на війні...”
