Історія цього подружжя варта того, щоб зняти про нього фільм. Бо це про біль, сльози, радість і любов, яка окриляє та зцілює. Вони познайомилися і закохалися у розпалі великої війни, коли десантник Іван лікувався у Кременчуці після поранення на фронті. Воїн освідчився медсестрі Тетяні. Невдовзі його демобілізували за станом здоров’я, і він повіз наречену в рідне місто, щоб познайомити з батьками. Та доля готувала парі непросте випробування.
“Я виріс у містечку Марганці на Дніпропетровщині, — розповідає 24-річний Іван Розуман. — Після технікуму влаштувався на шахту. Через рік, у вісімнадцять, вже мав дозвіл на роботу під землею. Так, це важка праця, тому з юності знав ціну грошам. Строкову службу проходив в Ірпені в батальйоні спецпризначення. У грудні 2021-го демобілізувався й повернувся на шахту. За кілька днів до великої війни мені подзвонили з військкомату й повідомили, що маю пройти курс підвищення кваліфікації. У перший день вторгнення викликали знову, і я став бійцем 25-ї десантно-штурмової бригади. Здобув спеціальність водія-кулеметника, бо опанував усі види колісного транспорту. Виїжджав на завдання, доставляв боєкомплекти, допомагав розвантажувати їх. Спочатку воював на Авдіївському напрямку, згодом перевівся у штурмовий підрозділ і брав участь у звільненні Харківщини”.
У жовтні 2022 року під час штурму Червонопопівки, що на Луганщині, Іван Розуман дістав тяжке поранення.
“Ми зачищали лісосмугу від окупантів, але потрапили в засідку. Вороги били з усіх видів зброї, застосували авіацію. 80% моєї групи загинули чи були поранені, — згадує співрозмовник. — Біля мене вибухнув касетний боєприпас. Мені роздробило ліву і праву кінцівки, пах і таз посікло осколками. Нас підібрали побратими на БМП, але далі не було як їхати, бо поля заміновані. Ми якось дісталися найближчої лісосмуги, але і туди став бити ворог. Я до останку відстрілювався, тоді скотився в ярок і молився, щоб вижити. Кілька разів прощався з життям. Але Господь почув мої молитви, і мене евакуювали, на танку.
Першу операцію зробили у Краматорську. Виникло ускладнення на лівій нозі, й мене направили на лікування в Полтаву, потім — у Кременчук. Там я і зустрів Тетяну. Не забуду, як вона зайшла у палату, усміхнулась і сказала: “Доброго ранку, герою”. Відразу сподобалась мені. Така ніжна, життєрадісна. Я закохався до безтями, а за місяць освідчився. Розумів, що нема чого відкладати життя”.
У листопаді 2023 року закохані вирушили до Марганця, до батьків Івана — знайомитися й повідомити про весілля. Але дорогою окупанти запустили дрони з тимчасово окупованого Енергодара. Коли поряд упала граната, Іван встиг закрити собою наречену, а тоді пролунав вибух.
“Я впав і лежав, намагався сам собі надати першу медичну допомогу. Потім Тетяна прийшла до тями й спинила мені кров. Приїхала “швидка”. Більше місяця був у реанімації в комі. Втратив праву руку майже до ліктя та осліп. У Тетяни була відкрита черепно-мозкова травма й численні уламкові поранення. Я просив її покинути мене, не хотів бути тягарем. Але Тетяна сказала, що кохає, і запевнила, що ми з усім неодмінно впораємося. Разом. У лютому 2024-го ми побралися і тепер живемо в Києві. Працюємо в благодійному фонді, який заснував незрячий снайпер. Допомагаємо людям, які втратили зір у час війни. Надаємо їм медичну, психологічну та соціальну допомогу”.
Іван ділиться: залишитись незрячим — це важко. Бо коли ти втрачаєш кінцівку, можна зробити протез. А тут ти вчишся заново жити, пристосовуєшся до нових умов, побуту. “Але я щасливий, що живий, що поруч зі мною дружина і рідні мене підтримують. Користуюсь різними додатками, які полегшують життя. Знімаю кулінарні блоги, куховарю, а дружина допомагає. Дуже люблю цю справу, — каже Іван Розуман. — Самотужки навчився заварювати собі й Тетяні улюблений китайський чай. Мрію поїхати в теплі краї й побувати на плантаціях, де його вирощують. А ще хочу пірнути в океан з аквалангом... Жевріє надія, що колись я знову бачитиму. На правому оці залишились нервові закінчення і трансплантація могла б дати мені шанс. Так хочу ще раз побачити усмішку дружини, майбутніх діток, помилуватися просторами нашої чудової країни. Дехто каже, що я врятував кохану того вечора. Але насправді ми врятували одне одного. Бо, мабуть, подаровані одне одному небесами”.
