Іван родом із невеликого села Загірне, що на Львівщині. Після школи здобув освіту в Інституті фізичної культури, кілька років працював тренером із легкої атлетики. А тоді вирішив змінити фах — став сантехніком, столяром. Був щасливий у шлюбі з коханою Наталією, подружжя виховувало двійко дітей — Андрія та Юлію. У 2015 році Іван Дрозд вперше став на захист рідної країни.
“Мене тоді призвали, оскільки мав досвід строкової служби, — розповідає Іван Дрозд, якому побратими дали позивний “Шпак”. — Потрапив до окремої роти РХБЗ (радіаційного, хімічного і біологічного захисту). Ми стояли на другій лінії оборони в Сватовому і Сіверськодонецьку (до 2024-го — Сєвєродонецьк), що на Луганщині”. Через рік воїн повернувся додому, працював на заводах. Тим часом його старший син вивчився на кухаря, пройшов строкову службу. А через три місяці підписав контракт із ЗСУ, приєднався до 148-ї окремої артилерійської бригади і брав участь у боях на сході країни.
“Після початку повномасштабного вторгнення я пішов до військкомату. Став командиром відділення РХБЗ у 24-й окремій механізованій бригаді імені короля Данила. Через тиждень ми вже були в Попасній — обороняли місто, по якому окупанти нещадно гатили КАБами, фосфорними бомбами. І регулярно його штурмували, — мовить далі “Шпак”. — Син був командиром самохідної артилерійської установки, також воював на Луганщині — неподалік нашої позиції”.
Щодня Наталія Дрозд чекала звістки від найрідніших — чоловіка й сина. “Андрійко ніколи не розповідав про події на фронті, — згадує. — Лише запевняв: “Мамо, в мене все добре, не хвилюйся”.
10 квітня 2022 року Іван дістав у Попасній важке поранення. “Неподалік прилетіла ворожа міна. Після вибуху побачив, що відірвало кисть лівої руки, — каже співрозмовник. — Побратими наклали турнікет, мене евакуювали до стабпункту в Часовому Ярі”. Від нестерпного болю бійцеві було важко говорити, тож попросив медсестру зателефонувати рідним. Згадом його транспортували до Дніпра, тамтешні лікарі провели реампутацію. А відтак пораненого перевезли до Львова, де він переніс операцію з видалення жовчевого міхура. Туди й приїхали рідні.
“Іван був у важкому емоційному стані. Признався: після поранення спершу думав, що нікому тепер такий не потрібний... Але коли побачив нас, відчув підтримку і зібрався, — розповідає дружина Наталія. — Тривалий час чоловік проходив лікування й реабілітацію. А син тим часом боронив країну”.
Старший солдат Андрій Дрозд був нагороджений медаллю “За військову службу Україні” та орденом “Сталевий хрест”. Пройшов навчання у Франції, а тоді його підрозділ отримав САУ “Цезар” і вирушив на Запорізький напрямок. “23 червня 2023 року в їхню бойову машину росіяни влучили “Ланцетом”. Наш син загинув... Йому було 20 років”, — зітхає мати. Посмертно воїна відзначили медаллю “За оборону України” та орденом “За мужність” III ступеня.
А батько полеглого бійця після протезування продовжив службу у військовій частині, згодом його перевели у ТЦК. “Мене мучили фантомні болі, особливо у стані спокою. Тому вирішив повернутися у спорт — захопився бігом на довгі дистанції. Тоді зрозумів, що завдяки тренуванням фантомний біль зникає, — зауважує старший сержант Іван Дрозд. — У жовтні 2023-го вперше взяв участь у марафоні, присвяченому морським піхотинцям. Відбувався він у Вашингтоні (США). Дистанцію 42 кілометри 195 метрів подолав за 3 години 47 хвилин. Я біг у пам’ять про сина-героя”.
“Шпак” регулярно відвідував поранених воїнів. Ділився власним досвідом, показуючи, що навіть після ампутації можна активно жити. У 2024 році його списали зі служби, ветеран повернувся на завод — оператором лінії. Водночас свого захоплення бігом не полишив.Торік у квітні Іван Дрозд пробіг свій перший світовий марафон у Бостоні. А восени — ще два з різницею в тиждень — у Вашингтоні і світовий марафон у Нью-Йорку. Попри чимале фізичне навантаження, він гідно здолав обидві дистанції (кожна по 42 кілометри 195 метрів), показавши один із найкращих своїх результатів — 3 години 33 хвилини.
“Мрію взяти участь у всіх семи світових марафонах. Залишилося ще п’ять — у Чикаго, Лондоні, Берліні, Токіо й Сіднеї, — ділиться планами 48-річний Іван Дрозд, якого за службу нагородили медаллю “Хрест хоробрих”. — Щоразу бігтиму у пам’ять про нашого Андрійка”.
