29-річний ветеран провів уже десять персональних виставок і творить далі. А ще вчиться в духовній семінарії, хоче стати капеланом, щоб духовно підтримувати побратимів.
Володимир народився у селі Висічка на Тернопільщині. “У школі я любив історію України, українську мову та літературу, про малювання й не думав. І якби мені хтось сказав, що матиму колись художні виставки, то дуже б здивувався. Професію обрав робітничу, став техніком-будівельником, як і мої батьки”, — каже співрозмовник.
Після закінчення професійного коледжу молодий чоловік поїхав на заробітки до Польщі, а коли почалося повномасштабне вторгнення, одразу повернувся з-за кордону додому, щоб боронити державу.
Із березня 2022-го Володимир Симанишин приєднався до добровольчого формування, яке підпорядковувалося 8-му полку спеціального призначення ССО імені князя Ізяслава Мстиславича. Там здобув базову військову підготовку. У травні його мобілізували. Воював у Сіверськодонецьку, Лисичанську, Бахмуті. У липні 2023-го біля Часового Яру воїн дістав важке поранення. Лікарям довелося ампутувати кисті обох рук, щоб урятувати йому життя.
Боєць лікувався у госпіталях Дніпра, Києва, Тернополя. Увесь час поряд із ним була мати Надія, яка підтримувала сина. “У Тернопільській міській лікарні №3 до пацієнтів-воїнів приходили волонтери й проводили арттерапевтичні заняття. Одна з них, Олена Хмельницька, запропонувала мені малювати, — згадує ветеран. — Не уявляв собі, як це робити без рук. Та й мій психологічний стан тоді був не найкращим... Ви ж розумієте”.
Мати дуже просила сина долучитися до арттерапії. І зрештою він погодився. Володимирові на бинті примостили пензлик. Так він зробив перші лінії. З кожним наступним разом виходило краще і краще. Воїн став відчувати задоволення і від процесу малювання, і від результату. На своїй першій картині Володимир Симанишин зобразив червоні маки на фоні неба і води.
“Напевно, то була Божа воля, щоб усе так склалося. Бо тепер малювання — це те, що я люблю. У мене є виставки, під час яких можу зібрати кошти для побратимів, для допомоги онкохворим дітям. Можу спілкуватися з іншими ветеранами, які втратили кінцівки, своїм прикладом показувати, що немає нічого неможливого. Головне вірити — в себе”, — зауважує.
В американській клініці Protez Foundation для ветерана виготовили біонічні протези рук. З їх допомогою тепер він може не лише малювати, а й керувати автівкою, їздити на велосипеді, самостійно їсти, одягатися, користуватися мобільним телефоном, комп’ютером.
За рік Володимир Симанишин намалював понад 50 картин. Організував десять виставок у Києві, Тернополі, Борщеві, Бережанах, Івано-Франківську, де збирав кошти для ЗСУ та на лікування онкохворих діток. Тематика робіт ветерана різна: пейзажі, натюрморти, портрети. А ще він зображає на полотні свої спогади, сни та мрії. Часто працює без ескізу, каже, що сюжети “тримає в голові”. Нині ветеран ще й навчається на богословському факультеті Волинської духовної семінарії ПЦУ, хоче стати капеланом. Також думає про те, щоб здобути освіту психолога або юриста.
“Прагну надихати хлопців та дівчат, які воювали і втратили здоров’я. Хочу, аби вони не зневірювалися у важкі хвилини... Треба шукати якесь улюблене заняття. Живопис став для мене неабиякою мотивацією. Я малюю, а отже — живу”, — підсумовує Володимир Симанишин.
