Кожен обмін полоненими для Олесі Хомутко — це спочатку радісне очікування, а потім — розчарування. Напередодні жінка майже не спить і до останнього шукає у списках звільнених чоловіка Олексія та Євгена — сина від першого шлюбу. Обоє — офіцери 23-го загону морської охорони. Разом боронили Маріуполь і потрапили у російський полон із “Азовсталі”.
“Не хотіла вдруге втікати з рідного міста”
Із майбутнім чоловіком Олеся познайомилася у Хмельницькому. Він родом із Куп’янська на Харківщині, тоді навчався у прикордонній академії. Згодом родина переїхала на Донеччину, куди Олексія направили на службу.
“У 2011 році вже зі спільною донькою ми оселилися у Маріуполі, — розповідає Олеся. — Там народився син Володимир — він у нас із особливими потребами. У 2014-му, коли на Донбасі вже тривали бойові дії, у 11 місяців наш синочок переніс інсульт. Лікарі довго не могли встановити діагноз, а чоловіка майже не відпускали зі служби. Було дуже важко”.
Згодом родина ненадовго виїхала до Хмельницького. Там старший син Олесі закінчив військову кафедру й став офіцером запасу. “У 2019 році Євген вступив до Державної прикордонної служби й переїхав до Маріуполя, — каже Олеся. — Спочатку був у 1-му прикордонному загоні, а згодом перевівся до 23-го загону морської охорони, де служив і чоловік”.
Олеся теж працювала в цьому підрозділі інспекторкою. Згадує, що перед повномасштабним вторгненням тривоги та навчання стали майже постійними.
“За декілька днів до великої війни військових уже не відпускали додому. Чоловік пропонував покинути Маріуполь, але я не хотіла вдруге втікати з рідного міста, — каже Олеся. — У ніч на 24 лютого Олексій зателефонував і сказав терміново збирати документи та виїжджати. Я так і зробила. А згодом дізналася, що нашого будинку вже немає. Він повністю згорів”.
Олеся виїхала з молодшими дітьми, а чоловік і старший син залишились у Маріуполі. “Невдовзі у місті майже зник зв’язок. Чоловік виходив на контакт десь раз на три дні, — розповідає співрозмовниця. — Він увесь час був поруч із Євгеном. Син добре водив авто, тож разом вони евакуйовували військових і вивозили поранених. У їхню машину стріляли, на ній залишилися сліди від куль, але, слава Богу, обоє вижили. Чоловік пообіцяв мені, що наглядатиме за сином. Ставився до нього, як до рідного”.
Росіяни дедалі сильніше тиснули, тож оборонці відходили ближче до “Азовсталі”.
“Підрозділ чоловіка спочатку опинився в оточенні. Але вночі військові таки переправилися на завод рятувальними човнами з рибальських катерів”, — мовить Олеся. У той час вона фактично стала зв’язковою між захисниками та їхніми родинами. “На заводі зв’язок був лише в одному місці. Хлопці приносили туди телефони, серед них і смартфон мого чоловіка, та писали рідним, — згадує жінка. — Часом мені приходило по десять повідомлень одразу, а я вже пересилала їх іншим дружинам і матерям”.
“Я більше не чула його голосу”
16 травня Олексій востаннє зателефонував із заводу. “Сказав, що мають виходити з “Азовсталі” в так званий почесний полон. Просив не хвилюватися і заспокоював, що буде разом із Євгеном. Думали, це ненадовго... Тоді всім казали, що це триватиме три-чотири місяці. А минуло вже майже чотири роки”, — зітхає жінка.
В Оленівці чоловік і син опинилися у різних бараках. “Але вони якось домовлялися про час і приходили до маленького віконця, щоб бодай здалеку побачити одне одного, — розповідає Олеся. — Туди ж потай пронесли деталі від телефона, а вже в бараці вночі, коли охоронці засинали, збирали його й писали есемески. Іноді повідомлення приходили уривками, але я розуміла головне — вони обидва живі”.
Під час теракту 29 липня 2022-го Олеся з донькою були в Німеччині в родичів. “До вечора ми місця собі не знаходили — не знали, чи були там наші хлопці, чи ні. Чули, що є загиблі й багато поранених. Лише згодом хтось передав, що ніхто з наших не загинув”, — мовить співрозмовниця.
Невдовзі написав і син Євген, просив сказати дружині Насті, що живий і дуже її кохає. 14 вересня, у день народження Олесі, чоловік навіть зміг зателефонувати з Оленівки. Просив не переставати жити й святкувати навіть його день народження. Відтоді Олеся на уродини коханого завжди купує торт, ставить свічки й загадує одне бажання — щоб рідні якнайшвидше повернулися додому.
Згодом полонених почали вивозити з Оленівки. “Чоловік тоді знову зателефонував і сказав запам’ятовувати, кого й коли вивозять, — зауважує Олеся. — Людей забирали за алфавітом. Сина вивезли раніше, бо в нього прізвище Покотило. Я спитала, чи везуть їх на обмін. А він відповів: “Ні, Олесю, нас везуть по етапу. Це надовго. Може, й на роки”. Більше я його голосу не чула”.
“За чотири роки — лише один лист”
Коли у грудні 2022 року з полону повернули офіцерів із їхнього загону, Олеся дізналася, що чоловіка та сина доправили у СІЗО №2 у Камишині Волгоградської області. Їх утримують у різних камерах і на різних поверхах.
“Знаю, що під час “прийомки” з полонених жорстоко знущалися. За будь-яке умовне порушення могли побити. Харчування теж жахливе — за всі роки вони майже не бачили фруктів чи овочів, а порції мізерні. Буває, що в камері замість чотирьох людей тримають десять, а їжі дають лише на п’ятьох, — розповідає Олеся. — Там навіть ходити заборонено — можна лише піти до туалету. Раніше у лазні били шокерами, а тепер вигадують інші покарання, наприклад, можуть змушувати тисячу разів присідати”.
Син Олесі зустрів у полоні своє 30-річчя. “Євген у мене сильний духом, завжди намагався підтримати інших, — запевняє співрозмовниця. — Дуже любить кіно. Ми навіть змагалися, хто більше стрічок подивився. Хлопці, які повернулися з російської неволі, розповідали: син щовечора переповідав їм фільми — так детально, що всім здавалося, ніби вони у кінотеатрі. А “Гаррі Поттера” він майже напам’ять знає”.
Нещодавно з неволі повернувся ще один військовий, який сидів із Євгеном в одній камері. Через нього син передав, що дуже їх любить і сподівається незабаром побачитися. “Навіть у полоні Євген будує плани. Звільнені хлопці розповідали, що після повернення він хоче реалізувати свої бізнес-ідеї, — каже Олеся. — А от про коханого звісток набагато менше. Знаю лише, що він дуже схуд. Через постійний недобір ваги Олексія час до часу переводять у спеціальну камеру на додаткове харчування. Боюся навіть уявити, який він зараз вигляд має. Каже, що вже ні про що не мріє. Лише повторює: “Коли нас звільнять, тоді й буду щасливий”.
Олеся постійно пише листи чоловікові й синові. “Та за майже чотири роки вони отримали лише по одному, — зітхає жінка. — Власне тоді й дізналися, що ми живі й чекаємо їх”. У листах, каже співрозмовниця, багато чого писати не можна. Заборонено ставити дату, а весь текст має поміститися на одному аркуші. Жінка знає, що нових звісток чоловік і син, найімовірніше, вже не отримують, але все одно їх надсилає. Каже: “Завжди пишу, що дуже люблю, сумую й обов’язково дочекаюся”.
За словами Олесі, рашисти зазвичай повідомляють полоненим, що листи з України, зокрема й від рідних, приходять мішками, алепле вони все спалюють. “Так вороги намагаються зламати наших рідних морально”, — додає жінка.
Минулого року Євген випадково зустрівся із вітчимом під час прогулянки в дворі СІЗО. “Обійми там суворо заборонені, руки треба тримати за спиною, тож вони лише ледь доторкнулися плечима одне до одного. Такою була їхня єдина зустріч там”, — зауважує.
Усі ці роки Олеся Хомутко виходить на акції підтримки полонених. Незабаром у Хмельницькому відбудеться вже двохсота така акція за її участі. А якщо до серпня чоловік і син не повернуться додому, жінка планує поїздку до Папи Римського. “Живу від обміну до обміну, — зізнається. — А коли публікують списки звільнених, а моїх хлопців там немає — це страшний удар для мене”.
“Діти — моя опора”
Триматися всі ці роки їй допомагають віра, діти та впевненість, що її воїни повернуться додому. “Знаю, що обов’язково знову побачу чоловіка та сина. Саме це й надає мені сил. Інакше просто занепала би духом, — каже Олеся. — Молодшому синові Володі вже 12, а доньці Саші — 18. Вони — моя головна опора”.
Донька Олександра зізнається, що найбільше сумує за тими часами, коли їхня родина була разом. “Для тата сім’я завжди була найціннішим. Він постійно вигадував щось для нас — поїздки на природу, прогулянки, вечори з фільмами вдома, — каже донька військовополоненого. — Лише тепер розумію, наскільки це були щасливі моменти. Тоді, підліткою, не завжди це цінувала. А тепер усе б віддала, щоб просто посидіти з найріднішими — братом і татом — за одним столом чи подивитися з ними улюблене кіно”.
Усі ці роки Олександра живе в очікуванні дзвінка. “Як тільки дізнаюся, що тато й брат повернулися, одразу все кину й поїду з мамою їх зустрічати. Думаю, буду просто плакати від щастя, — зізнається дівчина. — Обійму їх дуже міцно й скажу, як сильно чекала. А потім ми нарешті повернемося додому всі разом”.
Олеся теж подумки готується до цього омріяного дня. Каже, коли чоловік і син будуть на реабілітації у шпиталі в Києві, насамперед привезе їм улюблених фруктів та ягід, яких вони не бачили роками. “Хочу просто сидіти біч-о-біч, слухати їхні голоси й знати, що вони нарешті тут, поряд”, — каже насамкінець жінка.
