Це повсякденне взуття, яке в давнину носили на Поліссі. Виготовлені постоли Анатолій Малейчик із села Велике Вербче дарує ансамблю “Криниченька”, де виступає його донька.
“Плести з лози навчився від місцевих старожилів-сусідів — діда Мефодія і бабці Ганни, яких вже немає на цьому світі. Ще як підлітком пас череду корів, то робив кошики. Спершу для рідних, а потім — для друзів, знайомих, односельців. Бувало, що за зиму виплітав до 40 кошиків, сам їздив конями по лозу, — розповідає 47-річний Анатолій Малейчик. — А за постоли (в деяких регіонах їх ще називали личаками) взявся десь років вісім тому, коли моїй меншій доньці Дарині, учасниці ансамблю “Криниченька”, знадобилося для виступів автентичне взуття. На Поліссі постоли зазвичай виготовляли з лози. Колись це взуття було повсякденним. Носили його як чоловіки, так і жінки. В ньому нога, як кажуть, дихає. Та з часом постоли всихались, ламались, тому потрібна була не одна пара”.
За словами співрозмовника, плести постоли неважко, більше часу йде на заготівлю матеріалу.
“Найкраще для личаків підходить кора молодої верби, липи, в’яза або бересту. Збираю її навесні, адже тоді вона легко відстає від стовбура, — зауважує майстер. — На виготовлення одного личака смужка кори має бути завдовжки до трьох метрів. Роблю взуття зі свіжого матеріалу, бо інакше він засохне й ламатиметься. Кору ріжу на стрічки однакової ширини й починаю плести виріб з носка чи п’ятки. За годину можу зробити пару личаків. Перед тим, як носити це взуття, бажано його помістити на п’ять хвилин у теплу воду. Тоді воно стає м’яким, “живим”. Скільки вже виготовив постолів? Понад п’ять тисяч. Плету взуття переважно для артистів “Криниченьки”. Постоли швидко зношуються, то на рік кожному учаснику ансамблю треба декілька пар”.
Після повномасштабного вторгнення Анатолій Малейчик приєднався до ЗСУ. Воював на Запоріжжі, там захворів. Відтак отримав третю групу інвалідності, його комісували з війська. Ветеран каже: нині це хобі допомагає йому відволіктися від важких фронтових спогадів. “Плету постоли, кошики, коробочки у вільний час, бо ж тримаю ще чимале господарство. Хотів би передати таємниці цього ремесла своїм дітям. Але старший син Іван не хоче, тож вся надія на доньку”, — усміхаючись, каже майстер.
