28 листопада 2000 року голова Соціалістичної партії України Олександр Мороз зробив сенсаційну заяву. На спеціально скликаній пресконференції він повідомив, що має таємні аудіозаписи, які свідчать про безпосередню причетність президента України Леоніда Кучми до зникнення опозиційного журналіста Георгія Гонгадзе.
На підтвердження своїх слів він оприлюднив частину цих записів. Їх, зі слів О. Мороза, нібито зробив один з охоронців глави держави, який, побоюючись за своє життя, зі сім’єю виїхав за кордон. Однак його прізвища Мороз тоді не назвав. Згодом з автором записів в одній із держав Європи зустрілися троє членів Тимчасової слідчої комісії Верховної Ради, яка була спеціально створена для розслідування обставин зникнення Г. Гонгадзе. Свою розмову з ним вони записали на відеокасету й оприлюднили її після повернення додому. Офіцером СБУ, який записав Кучму, виявився майор Управління державної охорони Микола Мельниченко.
Свої дії він пояснив тим, що, дізнавшись про злочинні дії глави держави, не зміг залишатися байдужим до цього і для того, аби про це дізналися усі, став записувати розмови президента України. М. Мельниченко наголосив, що його метою було “покарання людини, яка причетна до пограбування України, організації вбивств”. Як було заявлено, для цього майор використовував диктофон, який він ставив під президентський диван.
Таким чином майор записав розмови Леоніда Кучми з його найближчими помічниками — главою Адміністрації президента Володимиром Литвином, міністром внутрішніх справ Юрієм Кравченком та керівником СБУ Леонідом Деркачем. Вони обговорювали діяльність Гонгадзе і вирішували, як з ним бути. На думку О. Мороза та деяких інших членів Верховної Ради, ці розмови давали підставу вважати, що президент певним чином причетний до зникнення Георгія Гонгадзе.
Для Банкової інформація, яку озвучив О. Мороз, стала цілковитою несподіванкою. Майже півтора тижня у президентській адміністрації взагалі відмовлялися будь-що коментувати, бо не могли вибрати оптимальний сценарій поведінки. А ті коментарі, що згодом пролунали від осіб, наближених до Леоніда Кучми, часто-густо дивували своєю
безглуздістю. Скажімо, очільник Служби безпеки Л. Деркач назвав майора зрадником, деякі наближені до Кучми особи закидали йому співпрацю зі спецслужбами інших країн, що насправді підтверджувало автентичність записів.

Водночас один із керівників президентської охорони на прізвище Писаренко запевняв журналістів, що Мельниченко не міг нічого записати в кабінеті глави держави, бо, згідно з інструкцією, не мав права наближатися до нього ближче ніж на 50 метрів. Водночас на багатьох фото і відео видно, що майор Мельниченко мало не тримає Кучму за руку.
Владі опонували правники від опозиційного табору. Так, колишній генеральний прокурор України В. Шишкін вказував на 16-ту статтю Кримінального кодексу, яка визначає, що громадянин може піти на порушення закону, якщо цим він запобігає скоєнню більш серйозного злочину.
Кучма втримався на посаді, пожертвувавши керівниками своїх спецслужб — Кравченком і Деркачем.
Паніка в АП тривала доти, доки на допомогу Кучмі не прибули політтехнологи з Росії. Після цього інформаційні акценти змістилися і влада стала заявляти про провокацію, фабрикацію і монтаж плівок Мельниченка, тобто акцентувалося на несправжності плівок. Однак це не допомогло виправити ситуацію. Після оприлюднення плівок на вулиці й майдани України вийшли сотні тисяч людей. 15 грудня розпочалася акція протесту, яка згодом дістала назву “Україна без Кучми”. Серед її організаторів були учасники студентського голодування 1990 року. Вони вимагали виступу свого представника у Верховній Раді, відставки силових міністрів, ухвалення Верховною Радою кількох законопроєктів, зокрема про усунення з посади президента.

Олександр Мороз.
А проте Л. Кучма втримався на посаді, пожертвувавши керівниками спецслужб — Кравченком і Деркачем. Вони покинули свої посади. Натомість главу держави депутати не змогли змістити, попри висновки Тимчасової слідчої комісії, яка встановила, що зібраних доказів цілком досить, щоб звинуватити Кучму та його оточення у скоєнні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 27, ч. 3 ст. 146 Кримінального кодексу України, себто організації викрадення журналіста Георгія Гонгадзе, “вчиненого організованою групою осіб за попередньою змовою, що спричинило тяжкі наслідки”. Серед іншого Кучму врятувала недосконалість українського законодавства. Виявилося, що вітчизняні закони не передбачають імпічменту глави держави та створення парламентських спеціальних слідчих комісій, які потрібні для того, щоб скинути президента.

Микола Мельниченко.
Тому загальнодержавна акція “Україна без Кучми”, хоч і вивела на вулиці сотні тисяч протестантів, усе-таки не змогла виконати своє основне завдання — покарати фігурантів “касетного скандалу” як організаторів викрадення і вбивства Гонгадзе. Що ж до М. Мельниченка, то в листопаді 2000 року в званні майора його звільнено з військової служби. Формально — “за власним бажанням”, насправді, зі слів Мельниченка, він “був змушений рятувати своє життя і свою родину”. У квітні 2001 року колишньому працівникові СБУ дали політичний притулок у США, де він живе донині.
Так досі достеменно не з’ясовано, чи справді записи велися на диктофон, схований під президентським диваном, чи їх було зроблено ззовні з допомогою більш сучасних засобів зняття інформації. Про те, що така можливість не вигадка, свідчили декілька записів, на яких мікрофон записав шум вулиці, чого б ніколи не зробив диктофон, схований у дивані.
А тому історія “касетного скандалу” 2000 року ще чекає на своїх допитливих дослідників…