14 жовтня 1890 року в містечку Денісон, штат Техас, у сім’ї небагатого механіка народився Дуайт Девід Ейзенгауер, майбутній глава Білого Дому.
Родина Ейзенгауерів мала німецьке походження і сповідувала менонітство. Вже через рік після народження Дуайта сім’я переїхала до містечка Абілін у штаті Канзас. Тут минуло дитинство майбутнього політика, який зростав у багатодітній сім’ї, де виховувалося семеро хлопців.
Від юних років він поєднував у собі схильність до дисципліни з любов’ю до спорту й техніки. Після закінчення школи 1909 року юнак прагнув продовжити навчання, однак фінансові труднощі родини не дозволяли це зробити. Вихід знайшовся у вступі до військової академії Вест-Пойнт, де навчання було безплатним. З 1911-го по 1915 рік Ейзенгауер пройшов сувору офіцерську підготовку, що заклала основи його майбутньої військової кар’єри.
У роки Першої світової війни він служив інструктором у танкових частинах, хоча прагнув потрапити на фронт. Його здібності організатора використали для підготовки екіпажів, і в бойових діях він так і не брав участі. У міжвоєнний період Ейзенгауер служив у різноманітних гарнізонах США, навчався у військових навчальних закладах, служив у зоні Панамського каналу під керівництвом генерала Фокса Коннора, який вплинув на його розуміння сучасної війни.
У 1930-х роках Дуайт був помічником генерала Дугласа Макартура на Філіппінах, де займався організацією місцевих збройних сил. Його цікавила механізація війська, й дружба з генералом Джорджем Паттоном лише укріпила переконання у важливості танкових операцій. Напередодні Другої світової війни він уже мав репутацію здібного штабного офіцера.
Після нападу Японії на Перл-Гарбор у грудні 1941 року кар’єра Ейзенгауера пішла різко вгору. В 1942 році він отримав призначення командувача американськими військами в Північній Африці, де йому довелося координувати дії союзників. У 1943 — 1944 роках він очолював операції у Середземномор’ї, а згодом став верховним головнокомандувачем союзних експедиційних сил у Європі. Разом зі своїм британським колегою Бернардом Монтгомері планував “День Д” — день висадки морського десанту союзників у Франції в червні 1944 року.
Ця операція мала вирішальне значення у звільненні Західної Європи від нацистів. За свої воєнні заслуги він отримав з
вання генерала армії США, численні нагороди в різних країнах світу. Після капітуляції Німеччини в травні 1945 року Дуайт Ейзенгауер очолив окупаційні сили США в Європі.
Після війни якийсь час він був президентом Колумбійського університету, писав мемуари й займався громадською діяльністю. Однак після того, як розпочалася “холодна війна”, уряд США знову залучив його до військової служби: у 1950 році Ейзенгауер очолив об’єднані сили НАТО в Європі. На цій посаді його життєві шляхи знову перетнулися з Монтгомері, вони почали працювати для спільного блага Заходу як верховний головнокомандувач і заступник верховного головнокомандувача сил НАТО відповідно.
Після нападу Японії на Перл-Гарбор у грудні 1941 року кар’єра Ейзенгауера пішла різко вгору.
Як вдало зауважив один з їхніх підлеглих, єдина різниця у співпраці Ейзенгауера та Монтгомері полягала в тому, що “гаряча війна” в Нормандії змінилася на “холодну війну” на Сході. Протягом Другої світової війни Ейзенгауер також тісно взаємодіяв з лідером французького Руху опору генералом Шарлем де Голлем. Як і у випадку з Монтгомері співпраця американського і французького воєначальників знову відновилася у 1950-х, коли обидва стали лідерами країн — членів НАТО.
Популярність Ейзенгауера як полководця зробила його привабливою фігурою і для виборців. У 1952 році Республіканська партія висунула його кандидатом у президенти Сполучених Штатів. Для цього йому довелося покинути військову службу. Під час передвиборчої кампанії він 10 разів перелетів через усю країну літаками й 7 разів перетнув США залізницею. Генерал обіцяв мир та процвітання, збалансований бюджет, стримування інфляції, зменшення податків, скорочення федерального державного апарату, викорінення бюрократизму та корупції, розширення та покращення програми соціального страхування. Високий рівень популярності серед американців дав змогу Ейзенгауеру здобути переконливу перемогу. 20 січня 1953 року він склав присягу як 34-й президент Сполучених Штатів Америки.
Після цього він ще раз переобирався на найвищий пост у державі в 1956 році. Ці перемоги не були легкими й Ейзенгауеру доводилося боротися не тільки зі своїми суперниками з Демократичної партії, а й кампанією дезінформації, яку політичні суперники поширювали проти нього. Так, під час кампанії 1956 року великого розголосу у США зробили заяви кандидата від Демпартії на посаду віцепрезидента Естеса Кіфовера, який спробував у капіталістичній країні розіграти соціалістичну карту. Кіфовер звинуватив Ейзенгауера в тому, що він нібито не підтримує незаможних американців, а натомість відстоює інтереси великого капіталу. Ейзенгауер нібито “робить усе можливе, щоб бідним людям не жилося добре”, твердив демократ. На захист кандидата від Республіканської партії тоді змушений був виступити віцепрезидент Річард Ніксон, який спростував обвинувачення опонентів.
Саме Ейзенгауеру в 1953 році першому прийшла ідея щорічно проводити у Вашингтоні Молитовні сніданки, на які запрошувати впливових політиків та державних діячів з різних країн світу. Він вважав своєю місією духовне оновлення нації та активно займався релігійною політикою. Відтоді сніданки відвідує кожен американський президент. Нині це щорічне дійство, куди з’їжджається 3 — 4 тисяч осіб із понад 150 країн.
У своїй політичній діяльності Ейзенгауер неодноразово демонстрував симпатію до української громади Сполучених Штатів. 7 вересня 1952 року він надіслав привітання учасникам Великого Здвигу Спілки української молоді США. В якому особливо відзначив український дух опору радянській тиранії. “В Україні комуністичні спроби знищити прагнення волі натрапили на завзятий спротив”, — зазначив президент США.
За правління Ейзенгауера у США почали проводити акцію підтримки націй, які були загарбані комуністами, під назвою “Тиждень поневолених народів”.
За його правління, у 1953-му, в Сполучених Штатах уперше провели акцію підтримки націй, які були загарбані комуністичними режимами, під назвою “Тиждень поневолених народів”. Через шість років Тижневі надали офіційний статус, а Конгрес США прийняв резолюцію, автором проєкту якої був президент Українського конгресового комітету Лев Добрянський. 17 липня 1959 року президент Ейзенгауер надав резолюції силу закону. Відповідно до цього документа, “Тиждень поневолених народів” мав проводитися щорічно, доти, доки окуповані нації не здобудуть свободу й незалежність.
А 13 вересня 1960 року Дуайт Ейзенгауер підписав Закон №86-749, який офіційно дозволив встановити у Вашингтоні пам’ятник Тарасові Шевченку. Документ передбачав, що спорудження меморіалу здійснюватиметься коштами та зусиллями української діаспори, без фінансування з федерального бюджету.
Його другий президентський термін позначився загостренням “холодної війни”. У 1958 році США здійснили інтервенцію у Лівані, а в 1960-му збиття радянською ППО американського літака-розвідника U-2 зірвало заплановану зустріч із Микитою Хрущовим у Парижі. Зовнішня політика уряду Ейзенгауера була спрямована на зміцнення стратегічних позицій США в різних районах світу. Основою військової стратегії стало збільшення потенціалу ядерної зброї, розвиток військової авіації, створення флоту ядерних підводних човнів і нових військових блоків і баз.
Після завершення другого терміну в 1961 році він передав владу Джону Кеннеді та відійшов від політичної діяльності, зосередившись на написанні спогадів.
Дуайт Ейзенгауер помер 28 березня 1969 року у Вашингтоні й був похований у рідному Абіліні, штаті Канзас. Як полководець, він увійшов в історію перемогою союзників у Європі під час Другої світової війни, а як президент — активною роллю США в “холодній війні”, підтримкою союзів і розвитком внутрішньої інфраструктури країни. Для американців він назавжди залишився “Айком” — героєм війни й політиком, який намагався поєднати силу в протистоянні з прагненням миру й стабільності.
Іван ГАВРИШ
