Родина Сергія Редька з Великої Рибиці двічі прощалася з рідним домом через війну. Днями чоловік знову повернувся у село. Щоб забрати звідти своїх чотирилапих улюбленців: п’ятирічного Графа й трирічного Вальдемара. Це була дуже ризикована “подорож”.
“Велика Рибиця від російського кордону лише за три кілометри полем, а трасою — за п’ять. Колись у нас жило приблизно 3000 людей. Ми з родиною тримали господарство, я займався випасом худоби, у нас були великі стада, — розповідає Сергій Редько. — Зі мною поруч завжди були мої собаки. У перші дні великої війни нас врятувало те, що нашою стороною окупанти не йшли. Але з літа минулого року росіяни взялись обстрілювати Велику Рибицю з мінометів. Удари були настільки частими, що доводилось годинами сидіти в погребі. На щастя, серед людей нема жертв, але чимало хто з сусідів втратив дім. Із відчаю односельці стали виїжджати. І тепер у Великій Рибиці залишилось декілька десятків осіб — пенсіонери й ті, кому важко пересуватись”.
На початку березня через загострення ситуації Сергій Редько вивіз дружину, дочку та онуку до Сум. Коли за декілька тижнів обстріли трохи затихли, повернулись у село.
“Але віднедавна окупанти стали ще сильніше гатити, — каже мій співрозмовник. — Якщо раніше били мінометами, то тепер — КАБами. Довелося знову втікати. Взяли по декілька пакетів і небайдужі легковою машиною завезли нас до обласного центру. Я дозволив у своїй хаті пожити нашим воїнам, вони доглядали Графа та Вальдемара. Але днями бійці повідомили, що змушені покидати Велику Рибицю. Тож вирушив рятувати собак. Рідним нічого не сказав, бо переживали б.
Десь тиждень я намагався прорватись у село, для цього потрібно було проїхати п’ять інших сіл, які теж обстрілювали. Йшов пішки, їхав попутками. Від Сум це десь 25 — 30 кілометрів. На щастя, Граф і Вальдемар дочекались мене. То я вів собак і ніс велосипед дев’ятирічної онучки. У мене хворі ноги, на вулиці лив сильний дощ, тож перші п’ять кілометрів я пішки долав декілька годин. Позаду весь час лунали постріли. Зустрічав розбиті трактори, машини цивільних. Боляче було дивитись на це... Потім зупинились військові й погодились нас підвезти. Але вмістився тільки я з тваринами, велосипед довелось залишити в кущах”.
Забрати тварин на квартиру, де мешкає родина Сергія, не було можливості. Тому він спершу ночував із собаками у підвалі. Але знайшлися зооволонтери, які взяли чотирилапих на перетримку. Сергій щодня провідує їх та привозить смаколики. Він влаштувався на роботу і мріє, що знайде житло, куди зможе забрати тварин. Але каже: все ж душа болить, бо дуже хочеться додому.
“Розумію, що своїм вчинком додав сивого волосся рідним. Та по-іншому не міг, бо тварини — як мої діти. Графа та Вальдемара виняньчив з маленького, вони весь час були поруч зі мною, охороняли наш дім, — зауважує Сергій Редько. — Хіба я міг їх покинути?! Жертовність та людяність — це те, що, мабуть, і вирізняє нас від росіян”.
