Селище Великий Бурлук, що у Куп’янському районі, та прилеглі населені пункти ворог постійно обстрілює. Ситуація з кожним днем загострюється. Тож кілька волонтерських організацій, зокрема й гуманітарна місія “Проліска”, вивезли у безпечне місце три дитячі будинки сімейного типу та дві родини з дітьми.
“Загалом евакуйовано 32 особи, з яких 26 — діти. Наймолодшій дівчинці 5 років, а найстаршому хлопцю — 18, — розповідає керівник гуманітарної місії “Проліска” Євген Каплін. — Великобурлуцька громада лежить фактично вздовж кордону з РФ. У 2022-му місцеві пережили окупацію. А тепер росіяни їх обстрілюють керованими авіабомбами та ракетами. Ось нещодавно ми евакуйовували людей з місцевої лікарні, по якій було завдано ракетно-бомбового удару”.
План евакуації волонтери підготували заздалегідь. “Ми розуміли, що перевозити дітей великим автобусом дуже небезпечно. Тож вирішили евакуйовувати усіх сімома невеличкими “бусами”, а саму евакуацію провели на світанку, — продовжує співрозмовник. — Родини доставили до Харкова, а вже звідти вони вирушили до Тернополя. Загалом від початку повномасштабного вторгнення станом на 1 лютого 2024 року ми евакуювали вже 22 590 осіб”.
61-річна Наталя Тітаренко евакуювалася з Великого Бурлука разом з вісьмома дітьми.
“Тепер на вихованні у мене п’ятеро хлопчиків і три дівчинки, віком від 7 до 17 років”, — розповідає Наталя Тітаренко, засновниця будинку сімейного типу. Пані Наталя згадує, як окупанти зайшли в їхню громаду.
“Нас окупували дуже швидко. Вулицями проходили довжелезні колони різноманітної техніки, — каже жінка. — Росіяни з машин кидали нашим дітям, наче щенятам, ящики з вафлями та цукерками. Я своїх попросила нічого від загарбників не брати. Казала: у вас же двоюрідні брати зараз в окопах на фронті! Тож мої діти жодного разу не спокусилися на такі “пригощання”. Також росіяни привозили в село гуманітарну допомогу і записували інтерв’ю з тими, хто її брав. Але ми не ходили по продукти”.
Під час окупації пані Наталя не дозволяла дітям гуляти вулицями.
“Вони гралися тільки біля будинку на майданчику, — мовить вона. — А як же ми зраділи, коли у вересні 2022 року українські військові нас звільнили! Але невдовзі почалися обстріли — спершу вели їх зрідка, а потім частіше. А коли торік на нашу вулицю прилетіла ракета, діти дуже налякалися. За ніч ми зібралися й втекли до Тернополя. Коли ж удома трохи стихло, повернулися”.
Однак обстріли поновилися. А останнім часом, каже пані Наталя, страшно було й на вулицю вийти. Тож їй довелося покинути рідний дім удруге.
“Дітям подобається у Тернополі, адже можуть вільно ходити вулицями міста, у парку. І їм не треба боятися, що зараз щось “прилетить”, — каже пані Наталя. — Найменша донечка, Соня, готується йти в перший клас, майбутні випускники міркують про професію. Та в усіх нас спільна мрія — перемога України над ворогом”.
