До великої війни в Кам’янській Слободі та Камені, що на Чернігівщині, мешкало 250 осіб. Нині ж — не більше як сотня. Левова частина — люди літнього віку, які, попри постійні обстріли, не хочуть виїжджати з рідних місць.
“Наше село лише за вісім кілометрів від кордону з РФ, — каже Микола Сергієнко, староста Кам’янської Слободи. — На початку повномасштабного вторгнення тут були окупанти, взяли у полон нашого односельця Сергія Дідовського. Він збирав і передавав українським захисникам дані про пересування колон РФ. Торік вороги повернули його тіло... На ньому живого місця не було. Приходили окупанти й до двору Олександра Кабиша. Погрожували вистрелити йому в ногу. Оглянули всі господарські споруди, вимагали показати якісь татуювання. Що вони шукали в 58-річного чоловіка — невідомо. Але, слава Богу, пішли геть. Були й у мене. Та, не отримавши потрібної інформації, відпустили”.
Через декілька місяців після деокупації Чернігівщини російська армія поновила обстріли прикордоння. Кам’янську Слободу й сусідній Камінь місцеві почали покидати. Виїхало дві третини жителів. “Людям доводилося сидіти в погребах по декілька діб. Багато хто втратив житло й худобу”, — зауважує староста. Нині тут не працюють магазини, нема фельдшерського пункту й роботи. А до найближчої лікарні потрібно добиратися аж 37 кілометрів — у Новгород-Сіверський.
“За продуктами їздимо раз на тиждень 10 кілометрів до села Пушкарі, — провадить далі Микола Сергієнко. — Там беремо хліб, ковбаси, крупи тощо. Туди ж заїжджає поштова машина, можна отримати пенсію. Потім усі продукти веземо в Кам’янську Слободу в будівлю колишньої сільради. Товар розбирають місцеві й соціальні працівники. Вони ж доправляють продукти, гроші своїм підопічним кіньми чи велосипедом. Крім того, з Пушкарів їздить автобус до Новгород-Сіверського, люди попередньо записуються у водія, бо місць лише 18. У селах мого старостату є ще діти, вчаться вони онлайн. Але окупанти пошкодили мобільні вишки, тож маємо проблеми зі зв’язком. Рашисти б’ють КАБами, артилерією, над нами постійно літають дрони. Це дуже страшно. Але залишати рідний дім не хочеться. Мріємо про одне — мирне небо над Україною”.
Не хоче покидати свою землю й ветеран Володимир. Велика війна застала його у столиці, де житель Кам’янської Слободи був на заробітках. Близько року він боронив країну на Сході, а потім звільнився зі служби, адже має на утриманні трьох неповнолітніх дітей. Його рідні переїхали у безпечніший район. “А Володя зареєструвався ФОПом і займається фермерством. Тримає поросят, худобу. Сам заготовляє корми, доїть корів, прибирає сараї, — зауважує староста. — Каже, що з радістю б розширив ферму, але боїться. Бо в будь-яку мить може прилетіти ворожий снаряд. Отак і живемо — неначе на пороховій бочці”.
